Розділ 20.3

— Я тебе ніколи з ним не відпустила б, якби була така ймовірність, — запевнила Рене. — У нього, на відміну від наших самопроголошених «альф», на лобі написано, що мізки є, і він вміє ними користуватися. — Подруга підозріло примружилася. — Стоп.

Вона направила на мене ложку.

— Ти уникаєш відповіді. — Її очі заблищали від осяяння. — Значить, таки щось було! Якщо ти зараз не скажеш, я прив'яжу тебе до стільця і нещадно катуватиму морозивом, поки ти не зізнаєшся.

Я запустила до рота першу ложку ласощів, щоб дати час на роздуми.

«Рене від мене не відстане, якщо я не дам їй те, що вона хоче. Брехати марно. Доведеться зізнаватися в частині правди».

— Як я й казала, нічого особливого не сталося, але дещо таки було.

Подруга нахилилася на стіл і завмерла в очікуванні відповіді, наче дитина. Ось за цю щирість я її обожнювала. Вона ніколи не вдавала, завжди наочно демонструвала те, що відчуває і думає. Хоча часом сила її емоцій тиснула на мене, ніби я була під обвалами цегляного будинку, але їхня барвистість завжди мене захоплювала.

— Був один момент... — здалеку почала я, підбираючи слова, — Ітан піддався... моменту і поцілував мене.

— Аааа! — заволала Рене, потім зістрибнула з барного стільця, підняла руки з ложкою вгору і почала крутитись навколо себе, дивлячись у стелю. — Господи, дякую тобі за це. Нарешті, ти почув мої молитви!

Я з усмішкою та тугою спостерігала за її ритуалом. Ось вона моя вірна, звична подруга у всій своїй красі, яка стала невід'ємною частиною мого життя. Після всього пережитого за два дні візит до Рене був як віддушина. Нагадав, що життя змінилося, але дорогі для мене люди, як і раніше, поруч, а це найголовніше. У них і було моє життя, а ще в улюблених заняттях: прогулянках у лісі, догляді за квітами, приготуванні їжі та іншому.

«Поки в мене це є, я живу».

— Зараз я серйозно замислююся над твоїм психічним станом, — з теплотою промовила і засміялась.

Рене припинила свій дивний ритуальний танець і ображено зиркнула на мене.

— Я взагалі заради тебе намагаюся! — обурилася вона.

— Ти ж казала, що такі хлопці висмоктую емоції та розбивають серця, — нагадала їй, поїдаючи морозиво. — Що у цьому хорошого?

Вона пирхнула і сіла на місце, а потім з розумним виглядом професора вимовила:

— Щоб розбити серце, треба ним спочатку заволодіти. А з тобою це майже неможливо.

— Чому це? — не зрозуміла я.

Вона із задоволенням проковтнула ложку полуничного морозива і заговорила:

— Ти з усіма хлопцями така привітна, але ні до кого не виявляєш інтересу. Тебе не підкупити цими ванільними штуками, хтивими чи грубими фразочками, неприступним виглядом чи зухвалою посмішкою до зубів. Я вже побачила багато підкатів до тебе. Знаю, про що говорю, тому не дивись на мене такими величезними очима.

Вона перекривила мене, максимально розплющивши очі.

— Тобі може подобатись хлопець, але в тебе не має до нього жодної тяги чи пристрасті. Тут три варіанти: або ти ще не знайшла людину, яка б підходила твоїм вимогам і смаку, або тобі в апріорі ніхто не може подобатися, або ти приречена для платонічних відносин, — з виглядом знавця підсумувала подруга.

«Або справа в тому, що у мене анпутували частину душі, тому я не можу відчувати всього спектра емоцій. І хіть в тому числі».

Я могла любити, але відчувати щось на зразок збудження чи потяга до фізичної близькості — ні.

Тільки поряд з Ейденом у моїй душі утворюється пролом, крізь який просочуються нові емоції. Ми з ним обоє були неповноцінними. Мені хоча б дісталася світла частина, а йому... Я навіть не уявляла, що йому довелося пережити і як він справлявся зі своєю темною душею.

— Тому я рада, що ти тепер хоч на собі відчула що таке поцілунок. — Рене підморгнула мені. — Як ти відреагувала потім?

У ній знову завирувало цікавість.

— Дай вгадаю: ти його відшила! І це було б до біса правильно, бо він поліз до тебе без твого ж бажання!

— Вгадала, — видихнула я, запустивши до рота ще одну ложку морозива.

Рене заливисто засміялася.

— Я в тобі жодної секунди не сумнівалася! — крізь сміх сказала вона. — Він хоч класно цілується? Чи його образ лише прикриття?

Я тицьнула їй у ніс ложку з морозивом.

— Подивіться яка цікава. — На моєму обличчі з'явилася загадкова посмішка. — Нехай це залишиться таємницею.

— Так нечесно. — Вона витерла носа рукою. — Я тобі все розповідаю, буквально душу виливаю, а ти таке приховуєш. Я ж не зможу заснути, доки не дізнаюсь.

— Відповім одним словом — «так».

— Я так і знала! — вигукнула вона.

Дівчина ще якийсь час намагалася вибити з мене відповіді, а потім вирішила змінити тему.

— А що там у твоїх батьків? Батько підписав документи про розлучення?

Рене відразу напружилася. Навколо неї піднялася стіна зі злості, образи та смутку.

— Від цієї скотини нічого не доб'єшся, — гнівно видала вона.