Розділ 18.6

На цих словах мій пульс почастішав. Я не знала чого чекати. Можливо, на нас просто зараз хтось міг напасти. Було дико відчувати себе здобиччю, на яку відкрили полювання.

— Не хвилюйся, йди далі, ніби тобі не має до нього жодного діла. — Його голос майже не було чути, хоча губи Ейдена практично торкалися вуха.

Він спеціально так тихо говорив, щоби нас не почули інші демони. Я вирішила насамкінець ще раз подивитися на літнього чоловіка. Він продовжував сидіти у кафе. Таксі, що проїжджало повз, загородило його, а коли воно проїхало, то демона вже ніде не було видно. Залишився лише один вільний столик.

Мені стало лячно, і я поспішно відвернулася. Ми підійшли до машини Ейдена. Той закинув мою сумку у багажник і сів за кермо. Йому ніхто не суперечив. Поруч із ним, на передньому сидінні, зайняв місце Нейтан. Ми з Лейлою розмістилися позаду. Чорний «Мерседес-Бенц» рушив з місця. Наша компанія поїхала назад у Неллінгтон.

— А де…

Я хотіла запитати про Адама та Ліама, але вартова і так мене зрозуміла. Вона махнула головою вгору. 

Ніхто нічого не говорив на той випадок, поки поряд були демони. Коли ми виїхали з міста і машина продовжила рух уздовж лісу, першою подала голос Лейла:

— Я нарахувала трьох.

— Теж саме, — кивнув Нейтан.

Щонайменше три демони стежили за мною та Ейденом.

Я обернулась і поглянула у заднє вікно машини. Там нікого не було. Лише дорога, ліс та небо.

— Чому я нікого не бачу? І до вчорашнього вечора я ніколи не бачила ангелів чи демонів. Упевнена, що не пропустила б людей з крилами і кігтями. 

— Люди не бачать божественних істот в їхньому справжньому вигляді без нашого бажання. Сейканди до розкриття сили, наданою Творцем, живуть, як люди, за винятком емоцій. У тебе немає стабільного божественного зору. Схоже, він проявляється лише в екстремальних умовах.

— Вони можуть летіти за нами? Ми ж можемо привести їх прямо до мого дому.

Перспектива, що вони заявляться туди, коли там буде Хенк, жахала мене.

— Цілком можливо, але тоді б їх помітили Адам і Ліам. Проблема в тому, що ми не знаємо, відколи на тебе відкрили полювання. Якщо вони стежили за тобою ще з Неллінгтона, то їм уже відомо, де ти живеш та навчаєшся. Але ми з Ітаном останній тиждень весь час були поблизу і мали помітити їх.

Нейтан, схоже, погано стежив за мною, оскільки до сих пір не знав, що на мене вже нападав демон. Тоді з ним розібрався Ейден.

Я зіщулилася. Ще одна річ у словах вартових зачепила мене. Все ж таки моє передчуття виявилося виправданим.

— То це були ви, — сказала я.

— В якому плані? — насупився вартовий.

— Мені постійно здавалося, що хтось за мною спостерігає. Тепер зрозуміло, хто це був. Боже, — закрила обличчя руками, — а я вже почала думати, що божеволію.

— Ти ще щось відчувала? Чи бачила щось дивне?

Я різко підскочила. Раптовий здогад осяяв мене, але я не поспішала цим ділитися. Спочатку мені треба було дещо прояснити.

— Чому ти мені про все не розповів раніше, а прикидався звичайною людиною?

Нейтан спокійно відповів:

— Мені треба було зібрати про тебе більше відомостей. Я був вкрай здивований, коли ти підсіла до мене у «Яйці Боба». Хранителі часто перебувають серед людей, але їм заборонено прив'язуватися до них. Якби хтось із них зрозумів, що вартовий побачив їхні близькі стосунки з людиною, то мінімум злякався б. Ти ж навіть не приховувала свою душу, жила серед людей і ніяк не показувала, що знаєш щось про божественних істот. — Він обернувся до мене. — Маю визнати, я мало не зламав голову, намагаючись зрозуміти, хто ти.

— То чому не заарештував мене одразу?

— Це було нерозумно. Перш ніж щось робити, потрібно зібрати більше інформації, а ти не збиралася нікуди бігти і поводилася цілком спокійно. До того ж про такі незвичайні випадки треба одразу доповідати архам.

Мені стало моторошно від думки, що вони знають про мене.

— Що вони тобі наказали?

— Дізнатися про тебе все.

— І багато ти з'ясував?

— Коли ти була немовлям, ви з твоїм формальним батьком оселилися в Неллінгтоні. Все дитинство ти провела вдома. Окрім школи й магазинів, майже ніколи нікуди не ходила. До речі, чому?

Він зацікавлено поглянув на мене.

Я знизала плечима.

— Мені цього вистачало, до того ж Хенк не хотів, щоб я далеко йшла, поки він був на роботі. Він хвилювався за мене.

— Зрозуміло. — Вартовий повернувся назад до дороги. — За межі містечка ти практично не виїжджала, рідко гуляла, вибиралась з дому лише до школи та за покупками. Вільний час проводиш переважно удома чи у подруги, яка живе неподалік. Друзів у тебе тільки двоє. Правильно?

— Так, — тихо відповіла я.

Стало лячно через те, що моє життя вивчали в таких подробицях.

— Знаєш, Ангелятко, твоє життя повний відстій, — прокоментував Ейден. — Я б помер від нудьги.