Розділ 17.2

Ейден попереджав, щоб я не брехала, а грала словами й не згадувала Форда. 

«Мабуть, так звуть його жахливого звіра».

Я стримувала себе, щоб не почати витирати спітнілі руки. Мені було страшно щось говорити, бо мій голос міг виказати хвилювання і страх.

Дала собі декілька секунд на підготовку, а потім відповіла:

— Він проламав стіну, знайшов мене, хотів кудись забрати і подряпав. — Далі старанно підбирала потрібні слова. — Якась тварина, схожа на вовка, швидше за все, почула запах крові і примчала на неї. Але це лише моє припущення. Можливо, це була велика собака. Я ніколи не бачила вовків наживо, тому не впевнена.

Я, як і Ейден, намагалася говорити правду, перефразовуючи слова. Але навіть замовчування певною мірою було брехнею. Кожна моя клітина чинила опір цьому, але я вже зробила вибір.

«Цікаво, вартові, як і поліцейські, карають за хибні свідчення?»

— Він був величезний. — продовжила розповідь. — Демон атакував його. Звір розлютився і, коли той відволікся, вгризся в його шию.

Від спогадів мені стало погано. Перед очима майнула слинява паща з величезними іклами, в голові пролунав його дикий рик й застигла картинка з спустошеним, неживим обличчям, переповненим жахом.

Я заплющила очі, щоб прогнати цю сцену, але стало тільки гірше. Вона була такою реалістичною та чіткою, що мене занудило. Вміст шлунка підступив до горла. Я прикрила рота долонею і, намагаючись сповільнити блювотний позив, забігла у ванну. Шкіру вкрив холодний піт. М'язи живота рефлекторно напружилися, виплескуючи блювотні маси назовні. Здавалося, що разом із ними з мене вириваються й усі органи.

— Усім залишатись на місцях! — з вітальні почувся голос Нейтана. — Адам, допоможи їй.

Коли з мене перестало викидатися вміст шлунка, я витерла рота тильною стороною долоні, відпустила унітаз, сповзла на підлогу і вперлася в холодну плитку. Організм ослаб, тіло продовжувало здригатися. Крапельки поту скочувалися по спині та лобі, а перед очима з’явилась волога стіна.

Настільки жахливо я себе не почувала ніколи. Мені хотілося повністю впасти на прохолодну підлогу і залишитися лежати на ній назавжди. Але цьому не судилося збутися.

Чужі долоні торкнулися чола, але я навіть не ворухнулась. Тепло хвилею поширилося тілом, а потім його змінив жар. Він охопив кожну клітинку, зміцнюючи організм. Коли вартовий відсторонився, мене вже не морозило і не нудило. У мене відкрилося друге дихання, але я відчувала, що надовго цих сил не вистачить.

— Вода також може зцілювати. — Адам вказав головою на раковину, потім підвівся і подав мені руку. Я схопилася за неї, і мене підняли на ноги.

— Дякую, — щиро звернулась до нього. Кути губ Адама поповзли вгору. Він кивнув, розвернувся і вийшов із ванни, зачинивши за собою двері.

Я підійшла до раковини і подивилася на себе в дзеркало. Спочатку мені здалося, що переді мною стоїть абсолютно чужа людина. Персонаж фільму про зомбі.

Заплутане, брудне волосся падало на обличчя. Сукня була у незрозумілих плямах і розірвана до стегна.

Темна кров була всюди: на одязі, шкірі, волоссі. На обличчі, на відміну від інших частин тіла, вона була розмазана і змішана з брудом, що створювало ще більш жахливий ефект.

Мені стало гидко від розуміння того, кому належала ця кров і як вона потрапила на мене. Чим більше я дивилася на своє відображення, тим більше мені хотілося вистрибнути зі своєї шкіри.

Відчувала кожен сантиметр брудної тканини, яка прилягала до тіла. У місцях зіткнення вона здавалася настільки неприємною, наче на неї пролили кислоту. Мені було бридко від власного тіла.

Дихання почастішало: легеням не вистачало повітря. Серце голосно билось у грудях. Тілом пройшовся озноб. Руки затремтіли. Якби можна було здерти з себе шкіру, то саме це я зробила б тієї ж миті.

Не витримавши, панічно стягнула одяг. Мені здавалося, що цього мало, що чужа кров усюди і треба її віддерти. Руки хаотично блукали тілом, нігті різкими рухами намагалися відтерти засохлі червоні краплі.

Схопилася за раковину і заплющила очі, намагаючись вгамувати напад паніки.

«Глибокий вдих. Видих. Вдих. Видих».

Я повторювала собі, що все добре, що треба заспокоїтись, що немає ніякої крові. Коли дихання трохи повернулось у норму, ретельно вмилася, скрутила брудне волосся в пучок і натягла на себе білий готельний халат.

Мені хотілося змити все з шкіри під гарячою водою, але розмова, що долинала з головної кімнати номера, нагадував, що я не одна і мені потрібно якнайшвидше вирішити всі проблеми з гостями.

«Я повинна взяти себе в руки і бути сильною. Я впораюся».

Остаточно заспокоївшись, зважилася вийти з ванної кімнати, і в той же момент всі погляди зосередились на мені.

— Поки ми її чекали, вона вирішила прийняти душ, — невдоволено промовив Ліам.

Ці слова пролунали надзвичайно грубо та образливо. Якби в мене не було емоційного перевантаження, то, швидше за все, він би мене зачепив.

— Ліам, краще замовкни, — грізно сказав Нейтан.

— Хіба я не правий? Ми тут не на піжамну вечірку прийшли.