Розділ 16.2

Ейден

Я не зміг її вбити, не зміг спалити в пекельному вогні та завершити ритуал.

«І не зможеш», — насміхався над мною внутрішній голос.

Весь план і мій світ зруйнувались раптово. Я міг звинувачувати у цьому дівчину, але розумів, що вся відповідальність лежить на мені і це мій провал. Гнів кипів в жилах і вимагав вихід. Я жбурнув кілька вогняних куль у найближчу стіну, а потім миттю опинився біля неї та вдарив з усією люттю і силою, пробиваючи дірку. Важко дихаючи, намагався сконцентруватися, обміркувати те, що сталося, і скласти новий план дій. А потім тихо засміявся.

«Можливо, клятий Творець виявився не таким вже дурним і запрограмував ванси так, щоб вони не могли вбити один одного. Можливо, в цьому причина. Тоді потрібно вивчити наш зв'язок і знайти в ньому прогалину. Потрібен час. Чортів час, якого в мене немає».

Зробив глибокий вдих і видих, заспокоюючи себе.

Я брехав сам собі. Злився на себе, бо власними руками зіпсував всі свої плани. Розумів, що Творець лише відмазка. Привід не визнавати власного провалу.

Жаль — ось що мене змусило зупинитись.

Із моїх грудей вирвався іронічний сміх. Доля вдало покепкувала з мене.

Я банально жалів білявку.

Жалів.

Я.

Вансу.

Це був абсурд. Фантастика. Щось за гранню норми.

Я фізично не міг це відчувати.

Мій мозок став активно працювати.

«Якщо я міг відчувати жаль, то, можливо, мені б вдалося відчути щось ще?»

Я вхопився за цю думку. На її перевірку потрібен був час, але тоді мені не довелось би вбивати дівчину і проживати останні дні разом зі світлими частинами душ та їдкою провиною. Цей шлях був невідомим і створеним лише з домислів та сліпого бажання.

Перед мною постав вибір: вбити вансу і отримати бажані почуття, які протримаються, скоріш за все, досить недовго, чи ризикнути, залишити її живою і спробувати викликати з її допомогою щось більше за жаль.

Часу на вагання не було. Внутрішній голос казав, що мій вибір вже було зроблено.

«Нові цілі. Потрібно вирішити, що робити з дівчиною. Взяти її і втекти? Чарівно, але навколо одні нишпорки і занадто багато ворогів».

Впоравшись з емоціями, відсторонився від стіни і пішов до білявки. Вона з нерозумінням і побоюванням спостерігала за мною.

— Що ж, мушу тебе поті́шити. — Посміхнувся, але її обличчя стало ще більш настороженим і зляканим. — Радій, я передумав тебе вбивати. Обставини змінились.

Вона недовірливо дивилася на мене. Я присів біля неї і почав розв'язувати її ноги. На шкірі від мотузки залишилися червоні сліди. Подумки прокляв себе за це. 

— І треба було так сильно вириватися? — запитав у неї, переходячи до рук. — Тільки собі гірше робила. Люди такі дурні та не продумані створіння. Хоча ти не зовсім людина, але до твого перетворення можна вважати тебе саме нею.

Розплутав останній вузол, обережно взяв її тремтячі руки і потяг на себе, допомагаючи сісти на підлогу.

Хейлі

«Невже цей кошмар закінчено? Він не вб'є мене?»

Сотні питань зароджувались у голові. Ейден розв'язав мене, але не квапився відпускати. Шкіра рук і ніг палала від палючого болю.

— Я тебе відпущу, але ти мусиш слухатися мене. — Він втомлено зітхнув. — Знаю, що це марно говорити, бо ти зробиш все по-своєму, але все ж таки не роби дурниць, і тоді ось це, — Ейден показав на мої рани, — не повторюватиметься.

— Що буде далі? — слабким голосом задала найголовніше питання. — Ти мене відпустиш?

— Побачимо, — неоднозначно відповів він і відпустив мене.

Ейден підвівся, а потім різко повернув голову і завмер. Його тіло миттєво напружилося. Він упав на мене, накривши своїм тілом. Почувся брязкіт розбитих вікон, а потім ляскання крил.

— Коли я встану, хапай медальйон і не відходь від мене, — тихо прогарчав демон мені на вухо.