Розділ 15.5

Золотисте волосся прилипло до чола дівчини. Воно було там абсолютно зайвими та недоречними, а також викликало в мене роздратування. Простягнув до нього руку, а дівчина, помітивши мій рух, із поглядом зацькованого звірка спробувала сіпнутись убік. Прив'язані кінцівки і голова їй цього не дозволили.

Це видовище зачепило щось болюче всередині мене. Стало бридко від всієї ситуації. Невидимі кігті роздирали груди. Мене охопило дивне, неприємне, блювотне відчуття, схоже на…

Провину? 

Але я не міг мати совість і шкодувати про щось. Творець позбавив мене цієї функції.

Стиснув щелепу, а потім торкнувся чола дівчини. Блондинка заплющила очі і затамувала подих. Пальці взяли світлі пасма.

М'які. Тонкі.

Я заправив їх їй за вухо, прибрав руку і поглянув на двері ангара, щоб не бачити страху в її очах. 

— Один був втіленням добра, тепла. На нього чекало щасливе життя. Другий — покидьок, який не відчував нічого, крім злості, ненависті, збудження та байдужості.

Я зціпив зуби й посміхнувся. Мабуть, моє обличчя нагадувало зловісний оскал. Там відображалось все. І пекуча ненависть, і неприємне почуття несправедливості, і мерзенна заздрість. Можливо, хтось би побачив там відтінок болю, але він був незнайомий моєму почорнілому серцю.

— Вгадай, де моя світла частина душі? Хто її носитель? Хто моя ванса?

— Ні, — недовірливо промовила дівчина і спробувала хитнути головою. — Ні, це неправда.

Моя усмішка стала ще ширшою, хоч усередині була лише порожнеча. Напевно, я був схожий на чокнутого маніяка. Певною мірою так і було.

— Значить, ти здогадуєшся, чия темна частина зараз сидить у мені? Уявляєш, у чому вся іронія? Тебе вб'є власна душа.

Уважно простежив за її реакцією. Вона навіть не кліпнула очима. Лише продовжувала дивитись на мене як на привида. Я проклинав цей бісів погляд, від якого починав ненавидіти себе ще більше.

І звідки це взялось? 

Змусив себе продовжити грати свою найкращу роль. Мені все життя доводилось поглинати чортові емоції. Якщо це працювало з гнівом і хіттю, то і зараз мусило подіяти.

— Точніше її частина, але опустимо деталі. — Недбало відмахнувся, зітхнув і додав: — Яка драма.

Блондинка продовжувала дивитись на мене, як на божевільного. Для більшої переконливості я змахнув рукою — нігті потемніли і подовжилися. Чорнота повністю покрила зап'ястя і поширилася до ліктів, а ось далі розділилася на частини і, немов гілки дерева, оплела шкіру до самого плеча. Незабаром на долоні з’явилось яскраве полум'я. Очі почорніли, а райдужка стала червоною.

Очі білявки бігали від моєї руки до обличчя і назад. Брови зійшлися вище перенісся. Створювалося таке враження, ніби вона намагається розглянути все в найдрібніших подробицях і зрозуміти, чи не здається їй це і чи не є обманом.

— Хочеш вір, а хочеш не вір. Твоє право. — Байдуже знизав плечима і підвівся. Тепер вона дивилася на мене як на монстра. — Я сам не в захваті від того, що відбувається.

— Допустимо, що все, що ти сказав, правда. Тоді навіщо тобі це все? — слабким голосом запитала моя жертва.

— Все досить просто. Хочу повернути відібрану частину душі, яка мені належить. Щоправда, для цього доведеться принести тебе в жертву.

— Має бути інший вихід.

У її очах виднівся проблиск надії. Це було найгіршим катуванням для мене. Завжди знав, що я повний виродок, але одна справа розуміти це, а інша — відчувати кожною частинкою тіла. 

Знову відвів погляд і на декілька секунд закусив щоку. Лють на Творця, на цю бісову ситуацію, на самого себе виривалась назовні. Мені хотілось розтрощити тут все і відірвати голову кожному, через кого я ще немовлям перетворився на монстра. 

— Не хочеш помирати? Розумію. Мені теж не надто це подобається. Ти мене часом навіть бавила. Але я також хочу відчувати і насолоджуватися життям. Мати шанс стати таким же щасливим, як ви. Зрозуміти, що це таке.

Я зітхнув і знову подивився на зорі.

— Бачиш, зараз моє існування безглузде і жалюгідне. Мене позбавили всіх світлих, позитивних почуттів ще в утробі матері. Вирвали з ще не до кінця сформованого плоду все хороше, що було дано йому по праву народження, а залишили лише гниль, порожнечу, злість та інше лайно. Позбавили шансу на щасливе життя. Прирекли на вічні муки в пеклі та блукання у темряві з прірвою в душі.

Я опустив голову і знову поглянув у блакитні очі дівчини.

— Знаєш, спочатку я бажав тобі смерті лише за те, що тобі дісталась світла частина моєї душі. Я заздрив тобі і вважав це несправедливим, тому ненавидів всією прогнившою душею. Але зараз це бажання якимось чином зникло. Навпаки — я не хочу тебе вбивати. Мені цікаво за тобою спостерігати. Якби не ритуал, я б залишив тебе жити. А так ти просто інструмент, який допоможе мені хоть щось відчути.

Слова були огидними, але це була правда.

— Я можу тобі допомогти, — промовила вона хриплим голосом. — Навчу жити, покажу, як стати щасливим.

Я засміявся. Вона була такою наївною.