Розділ 15.2

Хейлі

Ми зупинилися біля покинутого складу у не найблагополучнішому районі Деріленду. Старий паркан огороджував величезну територію, на якій знаходилися ангари та триповерхова довга будівля. Тут не було ліхтарів, тому розглянути все були важко.

— Навіщо ми тут? — спантеличено запитала я, оглядаючи місцевість через вікно машини.

Навколо не було людей. Ніхто не знав, де я і з ким. У таких місцях зазвичай укладали небезпечні угоди, тримали заручників, катували людей чи вбивали їх.

Ітан не відповів на моє запитання, тільки заглушив машину, витяг ключі та вийшов назовні. Він обійшов навколо і відчинив дверцята з мого боку.

— Виходь, — холодно наказав. Від цього беземоційного голосу мурашки пробігли по спині.

«Це ж Ітан. Він не завдасть тобі шкоди, не зробить нічого поганого. Можливо, він просто переживає через мою реакцію на сюрприз. Нічого більшого».

Я намагалася заспокоїти себе, але виходило кепсько. Вся ця ситуація тиснула на мене, породжуючи страшні фантазії.

— Я нікуди не піду, поки ти не скажеш, навіщо ми тут.

Інтуїція кричала про небезпеку.

— Якщо ти не вийдеш, то я примушу це зробити.

Мені не було видно його обличчя, але з інтонації стало зрозуміло, що це не погроза, а констатація факту.

Від нього пішла така лякаюча енергетика, що мені вмить стало зрозуміло — нічого хорошого мені не світить. Я потяглася до телефону, який лежав на бардачку машини, але хлопець вихопив його і засунув собі до кишені.

— Віддай! — Потяглася до його джинсів, але той лише відкинув мої руки. — Та що з тобою? — спантеличено запитала, обхопивши кулон матері тремтячими руками.

Він схопив мене за руку і смикнув на себе, змушуючи буквально вистрибнути з машини.

— Відпусти! — закричала я, намагаючись вирвати руку.

Ітан схопив друге зап'ястя. Наші погляди зустрілися. До цього хлопець не дивився на мене, а тепер ми спопеляли одне одного очима. Те, що я там побачила, злякало мене більше, ніж вся обстановка навколо.

У його очах було порожньо. Там залишився лише холоднокровний розрахунок і рішучість. Я заціпеніла. Крижаний страх пробрався під шкіру. Я почала вириватися із подвійною силою.

— Відчепися від мене!

Руки і ноги відбивались, голова крутилася на всі боки, волосся хлестало Ітана по обличчю. Хлопець, незважаючи на всі мої старання, залишався нерухомим, наче статуя. Потім закинув мене на плече і поніс у бік дірки у паркані.

— Не зли мене, Ангелятко, — роздратовано кинув він. — Якщо будеш добре поводитися, то все закінчиться швидко і без зайвих страждань.

— Це не смішно! Якщо ти вирішив пожартувати з мене, то зараз саме час зупинитися! — кричала я, відчайдушно б'ючи його по спині. — Ти чуєш мене?!

Він ніби не помічав моїх криків та ударів. Розміреним кроком підійшов до дірки, пригнувся, тримаючи мене за ноги, і прослизнув на закриту територію.

— Ітан! — Я продовжувала бити його, але він ні на що не реагував. Сили покидали мене. Найкращим рішенням було припинити чинити опір, оскільки це не давало жодної користі. Потрібно було накопичити сили, вичекати вдалий момент і втекти з цього проклятого місця.

Поки Ітан ніс мене повз зарості та покинуту будівлю, я згадувала всі тривожні сигнали, які раніше ігнорувала. Небезпечну темну енергетику, що примушувала кров стигнути в жилах, дивну поведінку при першій зустрічі, зайвий інтерес до моєї персони, наполегливість щодо цієї подорожі. Адже я все це списувала на свою підозрілість і проблеми з здоровим глуздом.

Хлопець відчинив ворота ангара і увійшов зі мною всередину. Там було темно. Раптом у приміщенні з'явилося тьмяне світло, але мені було важко зрозуміти, звідки воно виходить. Я нічого не бачила, крім спини Ітана та землі. Він потягнув мене за ноги, змушуючи буквально зісковзнути по ньому. Щойно ступні торкнулися твердої поверхні, на зап'ясті зімкнулося кільце наручників. Мене штовхнули у бік стіни і прикували до труби.

Паніка і страх охопило мене з головою, коли я поглянула на приміщення. Жах скував сильніше наручників, перетворивши мене на бліду статую.

Помешкання було великим, але порожнім. Підлоги тут не було, лише збита земля. По центру ангару була намальована пентаграма. У її кути хтось вбив кам'яні кілки, а навколо розставив свічки, які служили єдиним джерелом світла.

— Що це? — запинаючись, спитала я. — Навіщо?

Ітан з абсолютно байдужим виглядом пройшов до кола, взяв кам'яну чашу та підійшов до мене. Нігті на його правій руці потемніли і видовжились, ставши схожими на пазури тварини. Я скрикнула і втиснулася у стіну. Мені не вірилося у те, що відбувалось. Таке не могло статися.

Тільки не зі мною.

«У людей не подовжуються нігті. Це не може бути правдою. Фокус. Обман», — переконувала себе.

Хлопець провів кігтем по долоні, яка тримала чашу. Червоний струмок полився на підлогу. Він перемістив місткість в іншу руку. Темно-бордова, майже чорна кров заповнила дно. Ітан навіть не моргнув. Жоден м'яз не здригнувся на його обличчі. Він схопив моє зап'ястя.