Розділ 12.2

— Ем, привіт, — спантеличено промовила я, відчинивши двері.

Нейтан стояв переді мною, склавши руки в кишені темно-синіх джинсів.

— Привіт. — Куточки його губ злегка підвелися вверх. Але ця усмішка виглядала якоюсь напруженою. — Не проти, якщо я не надовго зайду?

Все ще не розуміючи, що він тут забув, відповіла:

— Проходь. — Відступила від дверей і вказала рукою на вітальню. — А ти навіщо прийшов? Чому не на заняттях?

— Вирішив тебе провідати, — легко відповів він, сідаючи на диван. Тіна пройшлася вздовж кімнати і примостилася біля нього.

— І чим я заслужила таку увагу? — стала навпроти нього і пильно подивилася.

Щось мене непокоїло.

Той знизив плечима.

— Ти цікава людина. До речі, гарне кошеня. — Він усміхнувся, дивлячись на Тіну.

Начебто я мала радіти цьому, але цього не сталося. Все моє нутро казало, що щось відбувається за моєю спиною.

— А як вона у вас опинилась? Батьки не були проти?

— Я її нещодавно на вулиці знайшла. А батьків у мене немає. Тільки Хенк.

— Хенк? — Нейтан спантеличено звів брови.

— Так. Довга історія, але найголовніше те, що він дуже добра людина і виховував мене сам.

— А що трапилося з твоїми батьками?

Я важко зітхнула. 

— Не секрет. Про біологічного батька мені нічого не відомо, а мати… — Серце стиснулось. — Померла під час пологів.

Мені не хотілося говорити про це, тож вирішила змінити тему.

— А Ітан? — ненароком запитав він.

— Що Ітан? — я трохи напружилася, хоч для цього й не було причин.

— Він тут? У школі подейкують, що він живе з вами, чи це не так?

— Він живе тут кілька днів.

Мені хотілося закрити цю тему. Обговорювати з ним Ітана я не збиралася.

— Давай не будемо зараз про це. — Я встала і пішла в сторону кухні. — Будеш каву? 

Нейтан не став надовго затримуватися, і вже за годину ми з Тіною залишилися самі у будинки.

Час на роздуми було достатньо. Після обіду я дізналася від Рене, що мій таємничий сусід з'явився у школі лише на першому уроці, а потім зник. Я вирішила прийняти пропозицію Ітана, але тільки якщо він розповість, де постійно зникає. Мене справді це цікавило і не давало спокою. Якби хлопець дійсно бігав, то повернувся б додому, щоби переодягтися і помитися. А він цього не робив.

Увечері ми з Хенком їли спагетті з сиром, коли я відчула знайоме печіння в грудях. Намагаючись не подавати виду, продовжила спокійно прожовувати вечерю. Почула, як відчинилися вхідні двері, а потім на порозі з'явився Ітан.

— Усім чудового вечора! Що сьогодні на вечерю?

Хлопець жадібним поглядом обвів стіл.

— Ммм, спагетті. — Його обличчя набуло задоволеного вигляду. — Обожнюю їх.

— Бери тарілку і сідай до нас, — наказав Хенк, на мить відірвавшись від їжі. Після роботи він був голодним, як вовк. 

— Слухаюсь, сер.

Ітан насипав повну тарілку їжі і вальяжно плюхнувся на стілець поруч зі мною.

— Що ж, настав час оцінити кулінарні здібності Хейлі.

Хенк пирхнув.

— Ти сьогодні надто енергійний.

— Правда? — Той усміхнувся. — Мені надає сили запах цієї прекрасної страви.

— Лестець, — промовила я.

— Чарівний підлабузник.

Ітан підморгнув, а я у відповідь заперечливо похитала головою.

— Приступимо. — Хлопець накрутив на вилку спагетті і одразу ж проковтнув їх, потім ще раз і ще. Його обличчя залишалося безпристрасним, а ми з Хенком чекали на його відповідь, хоч і так обоє знали, що готую я смачно.

— Що ж, — Ітан налив собі сік, зробив кілька ковтків із задумливим виразом обличчя, а потім сказав: — Дуже непогано. Хотів би сказати, що приємно здивований кулінарним здібностям Хейлі, але, на жаль, не можу.

Він зробив паузу, під час якої Хенк вирішив його прибити, судячи з раптової хвилі невдоволення. Ітан, мабуть, це теж зрозумів, тому звернувся до нього:

— Спокійно, я не домовив.

Ще одна пауза.

— Я не можу цього сказати, бо й так був певен, що Хейлі чудово готує.

Він підморгнув мені, а Хенк кинув у нього зім'яту серветку.

— Ти повний засранець! — заявив Здоровань, хоча негативних емоцій зовсім не відчував. Поведінка Ітана швидше забавляла його, ніж дратувала.

— Зате спагетті справді смачні. — Він знову накрутив їх на вилку, запхав у рот і ще раз підморгнув мені.

— Схоже, когось треба навчити манерам, — пробуркотів Хенк.

— Потрібен ремінь? — невинно поцікавився той.

Ніздрі Хенка загрозливо роздулися. Він скрутив рушник, який лежав поруч і жбурнув у нього.