Розділ 12.1

Вранці ми з Хенком вперше за довгий час неквапливо снідали. Присутність Ітана не відчувала, тому на стіл поставила лише дві тарілки. До нас приєдналася Тіна. Вона із задоволенням приступила до поїдання котячого корму.

— Мені вчора дзвонив містер Гебзі, — повідомив Хенк, тримаючи склянку соку в руці і пильно спостерігаючи за мною.

Я тяжко зітхнула.

— Коли я повернувся, було вже запізно. Ітан сказав, що ти дуже втомилася за день, тож я вирішив поговорити з тобою сьогодні.

Яким би серйозним і грізним він не виглядав, але я не відчувала жодних негативних емоцій у мій бік. Тільки цікавість та спантеличеність.

— Ти ж йому не повірив. — Це було не питання, а твердження.

— Не повірив, — Здоровань кивнув. Світле пасмо волосся випало з недбалого хвоста, який він поспіхом закрутив на голові. — Але хочу почути твою версію.

— Що ж, — простягла я, опускаючи голову. — Якщо коротко, — знову підняла на нього погляд, — то мене підставили.

— І знаєш хто, — здогадався він.

Я кивнула.

— Але не скажеш.

Ще один кивок.

— А сенс? Я сказала, що це не моїх рук справа. Доказів у мене нема. Якщо директор не знайде винного, все залишиться на совісті того, хто це зробив. — На моєму обличчі з'явилася легка усмішка. — Єдине, чим я можу відплатити, це своїм щасливим життям. Нехай бачить, що у такий спосіб ця людина мене не засмутить.

Хенк похитав головою.

— Ти занадто добра до людей. Вони тебе затопчуть, з'їдять і викинуть, як сміття.

Усмішка стала ще ширшою.

— Можливо, але навіщо створювати новий гній, якщо можна зупинити поширення старого? Ніхто не зможе збити мене зі шляху, якщо я впевнено стоятиму на ногах з надійними людьми за спиною і наполегливо йтиму до своєї мети.

Здоровань почухав бороду, вкотре демонструючи татуювання на пальцях та долонях.

— Іноді мені здається, що це ти мусиш за мною доглядати, а не навпаки.

Я встала, оббігла навколо столу і міцно обійняла Хенка, притиснувшись до його колючої щоки.

— Це ти виховав мене.

— Ой, гаразд, гаразд. — Здоровань тихо засміявся і поплескав мене по руці. — Так і бути, твоя взяла: визнаю, що це все дійсно завдяки мені.

Я швидко поцілувала його в щоку і засміялася, потім почала прибирати тарілки зі столу.

— До речі, мені Ітан учора сказав, що ви з ним зібралися до Деріленду на якийсь там фестиваль, — згадав Хенк. — Він начебто пов'язаний із квітами.

Я напружилась.

— Ти ж не дозволяєш мені виїзджати з Неллінгтону, — обережно промовила. Згадала, чим закінчилось все в минулий раз.

— У цей раз можна поїхати. Ти вже доросла і будеш з Ітаном. Він буде придивлятись за тобою. Від нього ти точно втечеш.. 

Цілу хвилину не могла усвідомити його слова.

— Ти дозволяєш? — здивовано повторила. — Раніше ти мене навіть з собою не хотів брати.

Я була настільки здивована, що й не знала, чи радіти мені, чи ні.

Він знизив плечима.

— Я змінив свою думку. До того ж у школу тобі йти не треба, принаймні до кінця тижня.

Відкрила рот, але всі слова зникли. Від Хенка віяло спокоєм. Він не брехав. Здоровань дійсно дозволяв мені виїхати за межі Неллінгтона.

Це здавалось не реальним.

— Справа не тільки в цьому, — відповіла я, коли змогла прийняти його слова.

— А в Ітані? — здогадався він.

— Так.

— Це буде чудовою нагодою дізнатися одне одного краще. Ти завжди давала людям шанс.

На цей раз все було по-іншому.

— Ми ж дізналися про його існування лише тиждень тому. Як ти можеш йому довіряти?

— Ітан веселий хлопець. Тебе образити не дасть. Не той типаж. Цей за своє будь-кого порве. Я таких бачу здалеку. — Хенк усміхнувся. — Він напевно часом той ще шибеник, але у нього є голова на плечах, і схоже, що шестерні там швидко працюють. Думаю, цей хлопець не зробить тобі нічого поганого, бо знає про наслідки і про те, що я з ним зроблю, якщо з твоєї голови хоч одна волосинка впаде. — У його голосі з'явилися жорсткі нотки. — Він не стане так ризикувати своєю шкірою.

— А куди він іде ночами? — задала питання, яке мене давно цікавило. — Я його в домі майже не бачу.

— Ночами? — Хенк насупився. — А хіба він не ночує тут? Чого ти взяла, що він кудись іде?

Зізнатись у тому, що я його відчуваю, ні крапельки не хотілося, тому довелося говорити лише частину правди.

— Вранці я його ніколи не бачу, от і подумала. — Знизала плечима.

— Так він встає ні день, ні зоря, щоб побігати в лісі, а повертається, коли ти вже йдеш до школи. Ти завжди заздалегідь виходиш з дому, а цей шибеник, — він усміхнувся, — напевно, ще й спізнюється на додачу.

Хенк зітхнув.

— Боже, я теж таким був у молодості.