Розділ 11.1

Автор

Хлопець оглянув дівчину, переконався, що вона не зазнала серйозних травм, а потім тоном, від якого здригалось повітря, наказав:

— Форд, відповідаєш за неї своєю шкірою.

У цей момент найбільше у світі йому не хотілося її залишати, але вибору не було. Хлопцеві довелося нагадати собі, що зараз їй загрожує небезпека, і тільки йому під силу усунути її.

Він і так запізнився.

Побачив, як Хейлі ввечері виходить із дому, і вирішив за нею простежити. Тримався осторонь, щоб вона його не відчула, а врешті-решт сам не помітив небезпеки.

Добре, що Форд може підходити до неї ближче. Якби його не було поблизу, і він не встиг вчасно зреагувати, то все закінчилося б дуже погано.

— Прибіг за своєю вансою? — глумливо запитав чоловік з вогняними руками. — Вирішив померти поряд із нею?

— Що ж, — простяг хлопець, підводячись і обтрушуючи свій одяг. — Це було дуже негарно з твого боку. Через тебе їй стало боляче, а значить — я насолоджуватимуся твоєю смертю сповна.

Його обличчя залишалося безпристрасним, хоч усередині вже на всю потужність вирувала лють. Одна думка про те, що хтось наважився торкнутися його ванси, змушувала кулаки стиснутися, а тіло напружитися. Хлопець все життя вчився контролювати емоції і тепер володів цією технікою досконало.

Чоловік пирхнув.

— Самовпевнений шмаркач. Знав би ти, як я хотів відірвати твою ідіотську голову весь цей час.

Він не знав, що хлопчина, з якого всіляко знущався їхній Правитель, давно виріс із того віку, коли хтось міг завдати йому шкоди. Не знав, що хлопчик щодня намагався посилити свої здібності. Не знав, що його гнів — це сила, завдяки якій той усе ще існував у цьому світі. Не знав, що той уже запланував його смерть.

— Не варто лестити мені. Твій вирок уже винесено. І взагалі, — на обличчі хлопця відобразилася кровожерна посмішка, — майбутнім покійникам слова не давали.

Мить — і він опинився поряд із ним у справжньому вигляді. Ще одну мить — і його кігті, з яких сочився пекельний вогонь, відривали потворну голову чоловіка, наче гостре лезо відрубувало мишачий хвіст. Той навіть не встиг нічого зрозуміти.

Хлопчик виріс і став сильнішим, швидшим, розумнішим, більш лютим. Він вирощував силу, як і гнів. Тримав у собі, накопичував, збирав крихту до крихти і чекав, коли дасть їй волю. Вогонь вирував у його венах, просочуючи кожну клітинку та даючи енергію.

Позаду загарчав Форд.

— Знаю, — відповів хлопець, перевтілюючись у людську подобу. — Зараз її заберу.

Він зробив крок до дівчини, але помітив неподалік якийсь рух: двері магазину відчинилися. Хоч там і не горіло світло, хлопець розгледів у отворі фігуру жінки з кучерявим волоссям.

— Відтягни його звідси, — тихо наказав він своєму соратнику. Той послухався: схопив зубами рештки тіла і поволок у тінь.

Хлопець уже знав, що зробить далі. Знав, хто стоїть за нападом. Знав, що зробить із відірваною головою.

Він уже відчував, як згодовуватиме Форду череп Вебстера і спалюватиме його тіло, а потім, як відео з цією виставою потрапляє в руки Беліала. На його обличчі відобразилася лиха посмішка. Він шкодував лише про те, що не побачить цього на власні очі.

Злива з ударами грому спустилася з неба. Якраз вчасно для того, щоб змити темно-бордові краплі крові з асфальту та рук хлопця. Гуркіт крапель перебивав усі звуки, але крізь стіни дощу долинув голос:

— Хто там? — прокричала жінка, оглядаючи парковку. Її погляд зупинився на розбитому ліхтарі та фігурі, що лежала поряд. — З вами все в порядку?! — Вона намагалася перекричати дощ, але її голос тонув у гуркоті холодних крапель.

Не отримавши відповіді, прикрилася дощовиком і побігла до людини. Стиснувши зуби, хлопець стояв осторонь і спостерігав за тим, що відбувається. Йому нестерпно хотілося самому підняти дівчину і забрати звідси, але для майбутньої легенди, яку він щойно придумав, треба було трохи почекати. Цей інцидент не входив у його плани, тому йому довелося швидко проаналізувати те, що сталося, і придумати свою версію.

«Чортів Правитель Пекла! Старий виродок! Вирішив усунути можливого конкурента. Навіть наближену шістку відправив. І як же він дізнався про мій задум?» — подумав хлопець.

— Боже, Хейлі! — Жахнулася жінка, зрозумівши хто лежить на асфальті. Впала на коліна і легенько вдарила дівчину по щоках, намагаючись привести до тями. Коли це не вдалося, обережно схопила її за плечі і підвела. — Вставай, люба! Я сама тебе не дотягну. — Тривога і благання переповнювали її голос.

Хлопцеві нестерпно хотілося забрати білявку, але обставини не дозволяли. У пам'яті відклалося дивне почуття, коли він зрозумів, що їй загрожує небезпека. Його ніби в легені ударили, а лють та невідоме почуття тривоги накрили з головою. Хлопця роздирали на частини два бажання: забрати дівчину в безпечне місце, а потім не відходити від неї ні на крок, і розірвати на частини того, хто наважився завдати їй шкоди. З ним таке було вперше.

Страх? Ні, той ніколи нічого не боявся.

Тривога? Швидше за все, адже його плани могли розсипатись в одну мить. І все це через якусь шістку Правителя Пекла.