Розділ 6.1

Його погляд просканував нас із Нейтаном.

— О, яка зустріч, — простягнув Ітан.

Мій новий знайомий зробив крок вперед, частково закриваючи мене.

— Легше, блондинчик. — Куточки губ Ітана піднялися вгору, надаючи обличчю хижого вигляду.

Вони дивились один на одного вбивчими поглядами. Ця ситуація, реакція Нейтана, їхня однакова відсутність емоцій — тут відбувалося щось за межами мого розуміння. Незнання з’їдало мене.

— Ви знайомі?

Обидва хлопці подивилися на мене, а потім швидко переглянулися.

— Уявлення не маю, хто він такий, — промовив Ітан, ліниво знизавши плечима.

Шосте чуття стверджувало, що він бреше. Подивилася на Нейтана, чекаючи його відповіді, але той лише кивнув на знак підтвердження.

— Не хочеш представити свого, — Ітан зробив паузу, — друга?

Все це було схоже на погану виставу, але я все ж таки вирішила відповісти.

— Це Нейтан. А це… — Я вказала на свій новий головний біль, але не встигла закінчити.

— А я людина з благородним наміром, — перебив Ітан і махнув головою у мій бік. — Приїхав тебе забрати. До речі, нам вже час — Він постукав пальцем по наручному годиннику.

«А Хенк, мабуть, як завжди зайнятий і спихнув все на інших», — з розумінням і сумом подумала я. 

Їхати з Ітаном в одній машині мені не дуже хотілось, але ми жили в одному домі і Хенк сам попросив його мене забрати. А ігнорувати тимчасового співмешканця було дурницею, якщо я хотіла випитати в нього якусь інформацію. 

Вийшла з-за спини Нейтана і пішла вперед. Хлопець схопив мене за руку.

— Хейлі, ти впевнена? — спитав він напружено.

— Відпусти її, — крижаним тоном наказав Ітан. Він зробив крок вперед і схопив Нейтана за руку, якою той досить міцно тримав мене.

— Ти знаєш правила, — процідив блондин.

— Які? — Ітан підняв брову.

Той не зводив з нього сердитих очей.

Вони дивились один на одного, а я була затиснута між ними. Це була абсурдна ситуація. Їхню поведінку не можна було пояснити простим чоловічим егом. Тут було щось більше.

— Припиніть, — наказала я, вириваючи руку. — Запитую ще раз. Що. Тут. Відбувається?

Повільно обвела їх поглядом, але вони навіть не ворухнулись. Так і стояли, як два впертих бика. Ще трохи, і з них би пішов дим.

— Я запитала і хочу негайно почути на нього відповідь. — Мої слова звучали твердо. — Так що?

Я, як і завжди, не відчувала ні злості, ні роздратування, ні іншого. Всього лиш голосно і упевнено говорила, щоб мене почули. 

Першим повернувся Нейтан.

— Хейлі, ти не знаєш…

— Ти не знаєш, що твій, так званий, друг занадто допитливий, — знову перебив Ітан. — Він тебе ще не переслідує?

— Ти сам створюєш собі проблеми, — попередив Нейтан.

— Припиніть. — Я по черзі глянула обом в очі. — Нам справді час йти.

Розуміючи, що ці двоє скоріше повбивали б один одного, ніж відповіли б на мої запитання, я вирішила залишити розмову на потім.

Обернулася до Ітана і побачила, що він хоче щось сказати.

— Помовчи, будь ласка.

Він підняв руки вгору, ніби говорячи, що нічого не робив. Але диявольський блиск в очах підказував, що на цьому його провокації не закінчилися б.

Я важко зітхнула і попрямувала до виходу. Ітан обігнав мене, а потім галантно відчинив двері.

— Прошу. — Він театрально вказав рукою надвір.

— Яка шляхетність, — не втрималася я і похитала головою.

— Все для вас, міс, — хлопець шанобливо схилив голову, а на його губах грала посмішка.

— Чортів блазень, — зневажливо долинуло ззаду.

Додому ми їхали швидко. Я крутила на шиї медальйон мами і намагалася знайти якесь логічне пояснення поведінці Нейтана та Ітана, але нічого розумного на думку не спадало. Вони обидна вели себе дивно. Я відчувала, що вони знають більше, чим говорять.

— Що за дрібничка? — Ітан перервав тишу.

— Мм? — Не одразу зрозуміла суть питання. — Яка?

— Та, що ти вже кілька хвилин накручуєш на пальці, — відповів він, не відриваючись від дороги.

— Та нічого, — відмахнулася я, відпускаючи її.

Це було особисте. Ділитися з ним чимось таким мені категорично не хотілося. Довіри між нами не було.

— Звикла щось у руках тримати, коли думаю.

Він хмикнув і раптом сказав:

— Знаєш, ця машина найцінніше, що я маю. Це не через її вартість, хоча вона дорожча за всі мої речі і мене самого. — Він посміхнувся, але з гіркотою в очах. — Я ж заради неї домівку матері продав. Як тільки виповнилось вісімнадцять, зібрав усі необхідні речі в багажник і вирушив у нове життя. Буквально обміняв її на своє минуле. Це все що у мене є. Вона стала нагадуванням про матір і замінила будинок, поки я не натрапив на Хенка.