Розділ 4.2

— Ми віддали одинадцять років цій каторзі і залишився ще один. Останній! Ти уявляєш? — Обличчя Рене сяяло від радості.

Раніше нас до школи підкидала її мама або Хенк, коли той був вільний, а після того, як Рене отримала права та дозвіл на використання машини матері, ми вирішили їздити туди та назад разом. Але першого ж дня плани змінилися, і наше місце зустрічі перенеслося на парковку. А все тому, що після вечірнього та ранкового інциденту мені треба було поговорити з Хенком без зайвих вух.

Я запитала, як наш новий гість з ним спілкується. Той запевнив, що вони чудово порозумілися. Мені залишалось попросити краще придивитися до нього і бути обережнішим.

На жаль, наша розмова ні до чого не привела. Хенк стверджував, що він чудовий хлопець і мені лише потрібно звикнути до нової людини. Якби він помітив щось недобре, то відразу ж вигнав би його. Але я знала, що для нього це не так просто. Здоровань хоч і виглядав, як байкер із 90-х, але в душі залишався дуже чутливим та добрим. Мої детектори пищали про його скорботу за сестрою і жалість до хлопця, а це завжди туманить розум людини.

— Нам цей рік ще треба пережити. Щось мені підказує, що це буде не просто.

— Не пережити, а прожити! Та так, щоб потім було соромно згадати. Відчуваєш різницю? — Вона штовхнула мене в бік.

— А як із тобою не відчути? — Я відповіла їй таким же поштовхом.

Сміючись, ми почали штовхатися і, лише побачивши групу людей, що стояли біля вхідних дверей, трохи заспокоїлися. Точніше, я заспокоїлася, а Рене скривилася.

Високий брюнет притягував до себе мініатюрну білявку. Вона здавалася фарфоровою лялькою в його руках, але це був обман — її погляд міг прорізати сталь.

— Тільки подивися на неї, — пробурмотіла Рене, коли ми проходили повз них, — присмокталася до нього, як равлик до колоди.

Я засміялася. Ембер обернулася, пропалюючи мене зарозумілим поглядом, хоч від неї йшла не зневага, а ненависть, змішана зі звичайною заздрістю.

Ми ввійшли до школи. Коридор був забитий групами підлітків. Одні сміялися біля вікна, інші щось емоційно обговорювали, одинаки кудись поспішали. Були й такі, що невідривались від телефонів. Серед усього цього народу очі вихопили худорлявого хлопця з рудими кучерями.

— О, он там Тім. — Я потягла Рене в його бік.

Наш «накачаний глист» — так ми його називали — з великою цікавістю розглядав свій витвір мистецтва — символ школи Генуелл, зроблений з конструктора.

— То ти через це забив на нас на все літо? — зневажливо запитала подруга. Її погляд так і говорив: «Ще одна фігня».

Я легенько стиснула її за лікоть. Ми знали, що ця робота важлива для Тіма, як і все, що він робить своїми руками. Рене насправді не вважала це «творіння» порожнім місцем. Їй було прикро, що наш «накачаний ботан-анімешник» — ще одне його прізвисько — приділяв більше часу творчості, а не нам.

— Це одна з найбільших моїх робіт, — він поправив окуляри. — На неї пішло десять тисяч деталей.

Хлопець з гордістю задер голову. Цей витвір мистецтва переміг у шкільному конкурсі та тепер стояв у холі біля вхідних дверей. Збудований символ нашого навчального закладу був головою пса досить великих розмірів і не міг не привертати до себе увагу.

— Та ти, крім свого конструктора та правильного способу життя, — на цих словах вона скривилася, — нічого не бачиш. Так і будеш до кінця життя з детальками та штангою ночами стати.

— Ти чого така зла? — Тім здивовано подивився на неї. — Не з тієї ноги встала? Чи не снідала?

Подруга розлютилася ще дужче. Її руки схрестилися на грудях, а щоки надулися. Хоч Рене і не зізнавалася, але я знала, що їй подобався Тім. Ми втрьох дружили разом уже декілька років, а останнім часом подруга стала нерівно до нього дихати. Правда він це, на відміну від мене, не помічав.

— Не твоя справа скільки і коли я їм!

Вона думала, що вся справа в її зайвій вазі, тому гостро реагувала на цю тему, але міняти нічого не збиралася: була надто горда і любила себе такою якою є.

Хлопець важко зітхнув, мов би кажучи: «Знову збожеволіла». Ми з ним звикли до її вибухового характеру, а самі були дуже спокійними людьми, тому чудово уживалися разом.

— Так, давайте краще підемо до класу, — мирно запропонувала я, обхопивши їх за плечі. — У нас не так багато часу. Містерові Берту не сподобається наше запізнення.

— Якщо він його помітить, — зауважив Тім.

— І то правда, — погодилася я.

Містер Берт був людиною у віці та володарем найгіршого зору у світі. Незважаючи на величезні лінзи в окулярах, він ледве читав матеріал з підручників. Він хоча б мав приголомшливу пам'ять.

Ми пішли вздовж коридору, але щось змусило мене зупинитися. Озирнулася довкола, але нічого підозрілого не помітила.

— Гей, ти чого загальмувала? — запитала Рене.

— Та нічого. — Я махнула рукою, і ми продовжили йти далі.

Шосте чуття підсказувало, що звичайна шкільна атмосфера змінилася. У ній щось з'явилося. Я вирішила проігнорувати його, тому що воно нічого хорошого мені ще не приносило, і швидко попрямувала прямо. Друзі ледве встигали за мною.