Розділ 3.1

З наближенням до Ітана дедалі більше енергетики згущувалося довкола. Мені здавалося, що, коли ми опинимося поруч, повітря просто вибухне. Але варто було мені переступити поріг вітальні і побачити його, як все відразу стихло. Ось щойно ця напруга наростала, а потім раз — і зникла. А Хенк йшов попереду, як ні в чому не бувало.

Незнайомець сидів на великому зеленому дивані. Руки зчеплені в замок, ноги трохи розставлені. Біля нього валялася чорна дорожня сумка. Його погляд був направлений прямо. У профілі хлопця читалася впевненість та розважливість.

— Ітане, знайомся. Це Хейлі. — Хенк показав на мене рукою. — Я тобі про неї розповідав. Моя донька.

Той неспішно, наче в уповільненій зйомці, повернув до мене голову. Його очі відразу знайшли мої. Це був ніби прямий постріл. Спуск курка — і я у його владі. Було в ньому щось незрозуміле, що не давало спокою.

Це почуття буває, коли ти зустрічаєш людину, яка здається тобі дуже знайомою, ал ніяк не можеш зрозуміти, хто ж це такий. Образ крутиться у голові, але ніяк не склеюється до купи. А потім ти дізнаєшся, що він твій найкращий друг дитинства, з яким ви щодня грали на майданчику і були нерозлучні. Так і тут. Я дивилася і дивилася, намагаючись пригадати його.

Каштанове волосся на маківці недбало спадало на лоб. Темно-карі очі здалеку нагадували дві темні прірви, в яких можна було падати вічність. Бронзовий відтінок шкіри так і манив до себе доторкнутися. Здавалося, що я знаю його все життя і варто трохи напружитися, як одразу згадаю. У той же час хлопець був абсолютним чужий, і я навіть припустити не могла, що від нього чекати.

Ітан широко посміхнувся, але ця посмішка не торкнулася зосереджених очей. Вони й далі гостро дивилися, ніби знали всі мої таємниці. Він повільно підійшов до мене і граціозно простяг долоню. Я машинально відповіла на потиск рук, не відриваючи від нього погляд. Коли наші пальці вперше доторкнулись, у мене відразу ж увірвалася маса емоцій і я не могла зрозуміти чиїх саме: моїх чи його. У цей момент все довкола перестало існувати, залишивши нас наодинці. Тільки я і він у нашому власному світі.

За нас говорили наші погляди.

Злість, розгубленість, ненависть, паніка, тріумф, настороженість разом заповнили мене. Я різко втягнула в себе повітря і приголомшено застигла. Це було жахливо і водночас неймовірно чудово. Такою повноцінною я не почувалася ніколи в житті. Хотілося дедалі більше.

Хватка Ітана посилилася мало не до хрускоту пальців. Зовні він залишався незворушним, з тією ж дружньою посмішкою, але я бачила, яким напруженим було його обличчя і як сіпались краї губ. У очах хлопця читалося попередження. Він теж щось відчув, але вдавав, ніби нічого особливого не сталося. У цьому я була певна.

Він знав.

Знав, що зі мною зараз відбувалось, увібрав мою реакцію і насолоджувався цим.

«Або я просто божевільна».

В один момент хлопець різко відпустив мою руку. Ось так легко і просто, а мене охопила дивна порожнеча.

— Радий знайомству, — безтурботно промовив він. Його обличчя знову стало розслабленим та доброзичливим. Він трохи насупився і поцікавився: — З тобою все гаразд? Ти ніби демона побачила.

Я була в розгубленості і не могла навіть слова сказати. Моє тіло досі тремтіло після дивного потиску рук, якщо його так можна назвати. Стукіт серце гулко віддавався в грудях, а дихання ще не до кінця вирівнялося.

Поглянула на Хенка. Він стояв за кілька кроків ліворуч від мене, спираючись на спинку дивана. Його брови зігнулися в німому питанні. Я знову перевела погляд на Ітана. Той стурбовано дивився на мене.

— Хейлі… — Він простяг руки до моїх передпліч. Я інстинктивно відскочила назад, як тільки його пальці торкнулися мене. На цей раз нічого не сталося. Жодних переповнюючих емоцій, тільки рефлекс спрацював. Хлопець ще більше насупився і виставив долоні у мирному жесті. — Я лише хотів допомогти. Ти ледве на ногах тримаєшся.

— Так, Хейлі. Що з тобою? — Хенк відштовхнувся від дивана.

Всі дивилися на мене з подивом і занепокоєнням. Вони нічого не помітили, крім моєї дивної поведінки. Принаймні один із них точно, хоча Ітан зараз виглядав цілком щирим. І одразу ж в голові промайнуло питання:

«Чи було це насправді, чи тільки в моїй голові?»

— Все гаразд, — відповіла я, як можна спокійніше. — Ви мене так злякали сьогодні, що я й досі відійти не можу. Ось і сіпаюся.

— Добре. — Хенк подивився на годинник. — Вже пізно, а тобі, — він показав на мене, — завтра до школи йти. Все ж таки перший день випускного класу. Покажи Ітану кімнату і лягай спати.

Машинально кивнула, обійняла Хенка на прощання, побажала йому гарних снів і почала підніматися сходами. Це виходило на автоматі, а думками я поверталася до рукостискання.

— Ти про мене не забула? — запитав Ітан. Він йшов позаду мене, а я хотіла якнайшвидше віддалитися від нього.

— Ні, — відповіла я. Навпаки — чудово відчувала його присутність.

Вирішила поводитися з Ітаном нейтрально і спробувати щось дізнатися про нього. Все-таки чуття мене ще не підводило, але й у своєму здоровому глузді я не була впевнена. Втім, звинувачувати його не було в чому, але й розслаблятися не варто було.

По дорозі стисло розповіла йому, що і де знаходиться в будинку та провела до гостьової кімнати. Ми користувалися нею тільки, коли Рене або друзі Хенка ночували у нас. Вона була сірою та порожньою. Там стояли тільки ліжко, стіл та шафа.