Розділ 2.1

Навколо була суцільна темрява. Із неї виринули очі, в яких танцювали язики вогню. Здавалося, що вони ввібрали в себе всю темряву світу. Вони не миготіли, а намагалися затягнути мене у свою чорноту.

Гіпнотизували, притягували, заворожували.

Глибина їхнього погляду не знала меж. Зіниці звузилися, полум'я навколо них заграло новими фарбами. Мої груди стиснув раптовий жар. Повітря перетворилося на розпечену лаву. Вона розтеклася по нутрощах, спалюючи їх вщент. Горло палало, а з рота потекла червона рідина. Я захлиналася нею, але не переставала дивитись на диявольські очі. Вони знову розширилися — поманили мене. Тіло подалося вперед і полетіло на зустріч темряві.

Різко підвівшись з ліжка, я схопилася за горло і спробувала віддихатись. У грудях досі палало, наче там розтеклася лава. По спині пройшовся озноб. Тремтячими руками підняла зі столу заздалегідь підготовлену склянку води, надпила трохи і витерла піт з чола. Пальці дриґотливо вчепились в медальйон матері — все, що від неї залишилося. Він створював ілюзію захисту, ніби вона оберігала мене і не давала образити. Озирнулася довкола, шукаючи в кімнаті невідомо що… чи кого.

Надворі шумів сильний вітер. Він бився у вікно, намагаючись прорватися всередину, але натрапляв на непереборну перешкоду. Нічник почав блимати. Я підняла його, струснула, сподіваючись, що той почне нормально працювати, але він не слухався. Коли кошмари стали щоденними, я купила його з надією, що так мені буде спокійніше, але останнім часом він перестав допомагати.

Походила по кімнаті, зробила кілька глибоких вдихів, сіла назад на ліжко та обхопила голову руками. З кожним днем кошмари ставали реалістичнішими і ніякий психолог не міг це виправити. Я вдавала, що все нормально, але чудово розуміла, що це не так. Від себе правди не сховаєш. Жодні розумні аргументи не могли пояснити те, що відбувалось. Ще в дитинстві мені стало зрозуміло, що я відрізняюся від нормальних людей. Втрата пам'яті, підвищена чутливість, необґрунтована тривога, кошмари — тепер я розуміла, що божеволію.

Пролунав звук удару. Підскочила на місці і глянула у вікно. На гілці дерева сидів величезний чорний птах. Крила вдарили по склу. На мить мені здалося, що він зараз розіб'є вікно, але воно витримало. Серце часто забилося в грудях, кінцівки заніміли. Страх задушливим потоком наповнив легені. З великими зусиллями я змусила себе рухатися і позадкувала в кінець кімнати. Птах закаркав, забив крилами, а потім зник, ніби його тут і не було.

Полегшено видихнула і, спершись спиною об стіну, сповзла на підлогу.

— Та що ж за день такий, — втомлено пробуркотіла в порожнечу.

Не встигла розслабитись, як відчула знайомий поклик.

— Це все в моїй голові, — нагадала собі, обхопивши її руками, і знесилено застогнала.

Відчувала чиюсь присутність, і це лише посилювалося. Щоб не робила, як сильно не намагалася позбутися цього відчуття, нічого не виходило. Воно зводило мене з розуму, грало зі мною, підводило до краю божевілля. Не витримавши більше, зірвалася з місця та зазирнула у вікно. Через глибоку ніч розглянути щось було складно, але очі встигли помітити біля вхідних дверей тінь. Вона майнула і зникла. Не була впевнена в тому, що побачила, але пульс загримів у вухах.

Хенк мав повернутися до півночі, але вже давно було за дванадцять, а я й досі не чула його повернення.

«Можливо, це через міцний сон, а він вже давно спить. Або він тільки повернувся, і це його тінь була на вулиці».

В останнє мені хотілося вірити більше. Я змусила себе встати. Обережно відчинила двері, оглянула коридор, підійшла до сходів і взялася за перила. Звідси було видно всю вітальню. Тиха й оповита нічним сном вона виглядала зловісно.

— Хенк! — тихо покликала його, але у відповідь була лише тиша, від якої ставало моторошно.

Не ставши затримуватись там довше за належне, швидким кроком попрямувала до кімнати Хенка. Дійшовши до неї, постукала кілька разів про всяк випадок. Не отримавши відповіді, відчинила двері і зазирнула всередину.

Застелене ліжко, гітара біля столу, розкидані сорочки, футболки, шкарпетки. Все, крім нього самого. Як зазвичай. Він часто затримувався через роботу. Здоровань був лісорубом. Його команда постійно пробиралася в глиб лісу і довго поверталася назад, тому часом він приходив додому посеред ночі.

«Напевно, знову затрималися», — подумала і пішла назад у свою кімнату за телефоном. Хотіла подивитися повідомлення.

«Раптом він мені щось написав».

Зупинившись біля своїх дверей, відчула щось недобре. Шосте чуття почало довбати у всі можливі стіни, сповіщаючи про небезпеку. Було незвично холодно. Легкий вітерець пройшовся по щоках.

«Протяг».

Озирнулася. У коридорі було відкрито одне вікно, а отже залишалося два варіанти: або відчинені вхідні двері, або ще одне вікно на кухні.

Це усвідомлення навіяло ще більшого страху, адже я була впевнена, що закривала все перед сном. До того ж відчуття чиєїсь присутності тільки зростало, а разом із ним і хвилювання. Я й так була на нервах, а зараз опинилася на межі істерики.

Запевняла себе, що це ще одна фантазія мого мозку і ніякої загрози немає, але не могла заплющити очі на тривожні дзвіночки. Мені треба було довести собі, що це все вигадка.