Розділ 1.2

Так було лише з міс Дороті — бабцею, що живе на околиці лісу. Я зіткнулася з таким вдруге і не знала, що це означає і як треба реагувати. Єдине по чому могла судити про його особистість — суворі риси обличчя й давляча енергетика. 

— І що ж тобі потрібне? — спитав він.

— Мені? — Здивувалася я. — Нічого, я просто прийшла перекусити із подругою.

Для переконливості махнула у бік Рене, яка розмовляла з Бобом і кидала швидкоплинні погляди в наш бік.

— А тобі? — про всяк випадок я поставила зустрічне питання.

— Нічого, — відповів той.

Він дивно дивився на мене: задумливо, аналізуючи. Здавалося, що в цей момент шестерні в його голові працювали на повну. Його погляд був прикутий у центр моїх грудей, що підняло в мені обурення. Я схрестила руки.

— Ти хоч знаєш, хто я? — після довгої паузи спитав він.

— Емм... Можу припустити, що ти людина. — Знизала плечима.

— Цікаво, — простягнув блондин і, відкинувшись на спинку дивана, примружив очі. Здавалося, що він знає про мене те, що залишалося таємницею для інших.

— Дуже, — погодилася з ним, і ми продовжили грати у переглядки.

Між нами було багато недомовленостей. Ми розуміли і не розуміли одне одного одночасно. Наче говорили на одній частоті, відомій тільки нам, але різними мовами.

Вся дивина цієї розмови викликала в мені легку усмішку. Це не лякало, а навпаки — зароджувало цікавість.

— А ось і шейк. — Рене поставила скляний стакан на стіл, розриваючи наші з незнайомцем погляди.

— Дякую.

— Подяка подякою, але наступного разу йдеш ти. — Вона підморгнула мені і усміхнулася.

Від її колишньої розгубленості не залишилося й сліду.

— А як тебе звати? — Рене сіла поруч із хлопцем, закинула ногу на ногу, нахилилася на стіл, демонструючи свої вражаючі форми, і почала повільно пити шейк.

Вона вийшла на полювання. Мені вже було шкода незнайомця.

Він пройшовся по ній байдужим поглядом. У цей момент з вулиці пролунали якісь крики. Хлопець різко обернувся на звуки, придивився до вікна, вискочив з-за столу, злегка відкинувши Рене назад, і вилетів із закладу.

— Та як він сміє мене штовхати! — обурилася подруга. — Можна ж було спокійно попросити посунутись! І взагалі, чого він так зірвався з місця?

Я подивилася у вікно, за яким наближався вечір. Намагалась зрозуміти, що викликало в нього таку реакцію. На парковці лаялися двоє чоловіків і обурено штовхали один одного в груди. Хлопця з попелясто-золотистим волоссям ніде не було видно.

— Не знаю. — Знизала плечима.

Я думала про дивного незнайомця, поки Рене розповідала мені про користь морозива, нові плітки від Боба, завтрашній перший навчальний день випускного класу та інші нісенітниці.

«Хто він такий? Чому я його не відчувала? Що він знає? Що мав на увазі?»

Потім ми з моєю балакучою подругою пішки пішли додому. Ми жили поряд, і разом йти було безпечніше. За останній місяць в Неллінгтоні відбулось багато поганих речей. Зникла жінка, декілька разів грабували будинки, побили чоловіка. І це тільки те, про що ми знаємо. Містечко у нас було тихим і спокійним, тому ці події були геть не властиві йому. Місцеві жителі були стурбовані. 

По дорозі ми забігли за продуктами. Коли вийшли з магазину, у мене виникло знайоме відчуття, ніби поруч хтось є. Я озирнулася, але, крім дерев та старих будинків, нічого не помітила. Наказала собі заспокоїтися і не зважати на незрозумілі почуття. Продовжила йти далі, вдаючи, що все нормально, але паніка з кожним кроком тільки збільшувалась. Я відчувала, що темрява наближається. Вона була вже зовсім близько. За кілька кроків від мене. Мороз пройшовся по спині. 

Невідомий поклик тягнув мене назад.

Страх поглинув мене, і я не витримала. У паніці різко обернулася, випустивши з рук пакети.

Вдих. Видих. Вдих. Видих. Вдих. Видих.

Тут знову було пусто. Тільки безлюдна вулиця і ліхтарі, що стоять уздовж неї.

— Гей. — Рене смикнула мене за руку. Вона стурбовано дивилася на мене. — Знову почалося?

Я кивнула.

— Зрозуміло. — Подруга обійняла мене і погладила по спині. — Тут нікого немає, заспокойся. — Вона відсторонилася і стиснула мої руки. — Поглянь на мене. Ніхто не посміє тебе образити. Я будь-кому за тебе наваляю, навіть не сумнівайся в цьому. Ти ж мене знаєш.

— Знаю. — Я видавила з себе слабку посмішку.

— Ти так нічого не згадала? — із співчуттям спитала вона.

Я заперечно махнула головою.

Вже впродовж місяця зі мною відбувалося щось дивне. Все почалося з таємної поїздки до торгового центру Деріленда кілька тижнів тому. Я вмовляла Хенка відпустити мене декілька місяців, але він ніколи не погоджувався випускати мене за межі Неллінгтона навіть разом з ним самим. Я любила його, але така гіперопіка обмежувала мене. 

Він все життя оберігає мене від чогось. У дитинстві забороняв виходити на вулицю. Єдиною можливістю погратися з іншими дітьми були дні, коли Здоровань відправляв мене до сусідів, щоб ті наглянули за мною. І сам нікуди мене ніколи не брав із собою. Коли настав час ходити до школи, я змогла поглянути на світ за межами нашої вулиці. Хоча навіть тоді Хенк не дозволяв мені нікуди йти самою. Він сам відвозив мене, а забирали мене сусіди чи його знайомі. Коли вони не могли цього зробити, я залишалась дома.