Пролог

Три тижні тому

Я бігла по вулиці, уникаючи зіткнення з людьми. Яскраві вивіски освітлювали дорогу, показуючи правильний напрямок. Супермаркет, магазин одягу, кав'ярня — все залишалось позаду. Вітер безжально бив по обличчю, але це останнє, що мене хвилювало.

«Швидше. Швидше. Швидше», — ця думка повторювалася у голові знову і знову, наче старий магнітофон програвав одну касету.

Раптом переді мною з натовпу вискочила висока дівчина в стильному чорному шкіряному плащі. Спробувала обігнати її, але було надто пізно. Ноги не встигли вчасно загальмувати, і я мало не знесла її. По тілу пробігли мурахи. Подивилася їй в обличчя, але воно було сховане під каптуром сірого худі, яке віднілось під верхнім одягом. Від неї віяло силою, яка викликала в мене дикий дискомфорт. Я не могла пояснити, звідки взялися ці відчуття, як і те, що зі мною відбувалося цього вечора.

— Вибачте, — поспішно пробурмотіла і кинулася бігти далі.

Неприємний холодок пробігся по спині. Мить — і я вже забула про дівчину. Передчуття чогось жахливого душило мене, вивертало зсередини, не давало спокою.

Справа проїздили машини. Час добігав кінця. Я відчувала це кожною клітинкою і кожним нервом. У роті з'явилася неприємна гіркота.

Цілий день в душі бурлила тривога. Спочатку вона повільно підбиралася до мене, закутувала ноги, руки, груди, а потім зручно вмостилася на плечі, вчепилася гострими кігтями і стала нашіптувати свою волю. Її вірним соратником стало занепокоєння. Воно не відступало від мене ні на секунду, лише нарощувалось, поки не дійшло до фінальної стадії.

Божевілля. Зірватися посеред вулиці, кинути Рене одну біля торгового центру і бігти стрімголов невідомо куди. Адже я в цей час повинна була їхати з нею додому — в Неллінгтон.

Ноги самі несли мене, минаючи перехожих і повертаючи у потрібному напрямку. Я забігла у вузький провулок і попрямувала далі, доки вогні міста не перестали діставати до мене, як і все живе. Тут панувала незвична темрява й тиша. Метушня людей і шум доріг залишилися позаду. Навіть зірки розчинилися в безодні темного неба.

Мозок наказував тікати подалі від цього місця, але тіло вперто рухалося вперед. По два боки від мене стояли високі споруди, а попереду був глухий кут. Не зважаючи на це, я відчувала, що там щось є. Повільно, невпевнено робила крок за кроком у пітьму. Знала, що там щось дуже важливе.

Збоку почулось шарудіння.

Я зробила ще один крок.

Почувся чийсь тупіт ніг.

Ще крок.

Чи то писк, чи то чужий плач віддався тремтінням у тілі. Крапля поту ковзнула по шиї.

Ще крок.

Щось тягнуло мене, і я не знала, що саме. Почуття змішалися в незрозумілий вихор. Одне — передчуття біди і переконання, що я повинна чомусь запобігти. Інше ж тягло за собою невидимою ниткою. Мені здавалося, що я йду на поклик. Поклик душі.

Досягши кінця проходу, виглянула з-за вугла і застигла.

— Не смішно, перестань, — вимагав широкоплечий чоловік. Він стояв недалеко від мене. — Що за ігри?

— Я не шуткую! — навпроти нього закричав молодий хлопець. — Ти мені все життя зіпсував, виродок!

— І чим же? Тим, що був розумніший за тебе? Так це не в мені проблема, братику.

— Не називай мене так! Замовкни! — Його голос був на межі зриву, а ось другий чоловік говорив спокійно, навіть глузливо. — Я в тебе вистрілю!

Я придивилася до них крізь темряву. Очі натрапили на тремтяче дуло. Молодий хлопець тримав пістолет на витягнутих руках.

— Якби хотів, то вже застрелив би, але в тебе навіть для цього сил недостатньо.

— А ось і ні! Це ти був батьковим синочком, а я все робив сам!

— Що саме? Працював офіціантом у нічному клубі, коли батько перестав давати тобі гроші? Нагадати чому? Тому що ти витрачав їх на вітер.

Від чоловіка йшло роздратування, але не було ні краплі страху. Він справді не вірив, що в нього можуть вистрілити, недооцінював брата.

А дарма.

Я завжди точно могла визначити емоції людей. Цей випадок не став винятком. Хлопець був на взводі. Злість, ненависть, що накопичилася за довгі роки, — все це погане поєднання зі зброєю в руках. Він міг вистрілити будь-якої миті. Єдина перешкода — страх. Йому не вистачало сміливості. Він не міг холоднокровно вбити людину, а ось під натиском емоцій — цілком реально. І чим більше його дратували, тим більш нестабільним він ставав.

— Це ти у всьому винен! Весь такий гарний, ідеальний синочок, а насправді корисливий виродок! Це ж ти постійно здавав мене батькові, щоб він тобі все залишив! Впевнений, що ти зрадів його смерті. Напевно, вже наперед розпланував на що витратиш його гроші. Але тобі їх не бачити! — Він дужче почав трясти зброю.

Я відчувала, що хлопець вже на піку. Його злість перемагала страх і додавала рішучості.

«Ще трохи — і вистрілить».

Це було питанням часу. Зараз або за секунду, але результат неминучий. Я була в цьому впевнена, а чоловік навіть не здогадувався, наскільки близько до смерті. Він досі не хотів сприймати жорстоку правду. Рідний брат за крок від того, щоб позбавити його життя. І заради чого? Грошей?