Глава 2

– Ну що ж, все в повному порядку, – лікар задоволено кивнув, перегортаючи товсту теку з аналізами.

Масивні окуляри на носі трохи похитнулися, і він квапливо притиснув їх рукою, продовжуючи вивчати результати.

– Завтра вас випишуть, а сьогодні ми пробіжимося по спеціалістах, щоб переконатися, що ви не впадете прямо за стінами лікарні, – пожартував він, вклавши в посмішку чергову порцію дружності.

Адам  згідно кивнув, стурбовано поглядаючи по сторонах. Його збудили для огляду буквально п'ять хвилин тому, і він метушливо намагався зрозуміти – вчорашні події були дивним сном чи психіатр одразу виведе його на чисту воду.

Поступово думки про власне божевілля зблідли та забулися, за день він пройшов десяток лікарів, кожен з яких підтвердив його  відмінне здоров'я та готовність до виписки. Візит дивних незнайомців загубився за метушнею та підготовкою до повернення додому.

Поговоривши з бабусею, Адам  потішив її чудовим самопочуттям і обіцяв обов'язково заїхати після того, як закине речі до гуртожитку. Та поривалася особисто його забрати й простежити, щоб на шляху онука більше не трапилося жодного літака, і він довго розпинався в  розпечену трубку, що добереться сам,  а в разі чого негайно зателефонує. До того ж її машина була в ремонті і їхати в таку спеку на громадському транспорті було самогубством.

Вечерю він пропустив, від передчуття нормальної їжі прісна каша не лізла в горло, а лікарняні морси  й зовсім ненавидів. Теплі й схожі на розведений та пересолоджений сік, вони нагадували йому про перший та останній дитячий табір, у якому він побував. Саме тоді він уперше зрозумів, що бути першим за успішністю добре лише у присутності вчителя, але ніяк не при менш успішних побратимах по навчанню. Зміну він відбув до кінця, а надалі лише вперто хмурився та відмовлявся від будь-яких поїздок.

Перехопивши в автоматі батончик і газовану воду, Адам прогулювався парком, не відчуваючи жодного бажання повертатися в палату. Якби його воля, він і переночував би тут, аби не бачити  обридле ліжко.

Збоку гучно каркнула ворона, і він нервово озирнувся, готовий стрибати у найближчі кущі. Птаха насмішкувато відкрила дзьоба й злетіла, ховаючись у густій листві. Швидко змінивши думку і намагаючись не переходити на біг, Адам поспіхом звернув у сторону лікарні. Все-таки там менше шансів бути атакованим підозрілими особистостями,  не рахуючи настирливих лікарів.

З цікавістю пошарудівши під вікнами своєї палати він таки знайшов вчорашню мітлу, вона валялася в кущах навпроти, непомітна з доріжки. Мітла як мітла, пучок лозин на довгій палиці, нічого надприродного.  Спантеличено покрутивши її в руках, Адам засунув інвентар назад, не придумавши, що з ним робити.

Біля дверей  до своєї палати він пригальмував, розмірковуючи й хмурячи брови, а потім рішуче вирушив далі коридором. Де знаходилася палата другої потерпілої Адам приблизно уявляв, дитячий майданчик із вчорашнього репортажу знаходився на розі будівлі.

Нервово поправивши окуляри, він з хвилину обмірковував свою промову і план розмови. Уявний діалог обривався фразою «До тебе тут двоє ангелів не забігали?».  Тож коли на стукіт ніхто не відгукнувся,  Адам із легким полегшенням повернув було назад, як двері за спиною прочинилися.

– Ти до кого? – пролунав підозрілий шепіт.

– Ти Кароліна? – примружився він, намагаючись розгледіти в темряві обличчя колеги по нещастю.

Неясна біла пляма з темними провалами очей нагадувала привид, образ довершувала довга нічна сорочка до самої підлоги. Якби він побачив цю саму Кароліну вночі в коридорі, то навряд чи наважився б підійти.

– Мене звати Адам, ми разом летіли у літаку.

– Ш-ш-ш! Швидко заходь!

Двері відчинилися трохи ширше й Адам невпевнено ступив у темну палату. Її власниця ще раз пильно оглянула коридор та невиразно прошипіла пару слів іншою мовою (як здалося Адаму – на латині, хоча вивчав він її ще в школі й давно забув).

Переконавшись, що зовні нікого немає, Кароліна нарешті зачинила двері, цілеспрямовано пролетіла повз гостя до вікна й почала пильно спостерігати вже за вулицею. У Адама з голови вилетіли всі заготівлі розмови й він ніяково м'явся в неї за спиною, підбираючи слова.

– Що там? – вирішив почати він з найочевиднішого  і приєднався до посту коло вікна, витягаючи шию.

На вулиці було порожньо, вітер злегка розгойдував дитячі гойдалки навпроти, поскрипуючи ланцюгом. Від цього звуку в Адама мурашки бігли по спині.

– Ти бачив його?

– Кого?

– Диявола! – роздратовано повернулася до нього сусідка, відволікаючись від пильнування.

Очі в неї були запалі й обведені темними колами чи то після катастрофи, чи то від зайвих переживань. Адам із тугою подумав, що ця божевільна нічим не відрізняється від попередньої парочки, а то і від нього самого, скоро він теж бігатиме коридорами й шукатиме демонів. Ось кого цим недоангелам треба було заманювати, вона б одразу повірила у всю цю нісенітницю.

– І як він виглядає, твій диявол? – уточнив Адам, більше відтягуючи час і думаючи, як би звідси звалити. Душевної розмови у них не вийде, божевілля йому й одному вистачало.

– Як диявол, тобі що, все пояснювати треба? Червоні очі, ікла, вогненна грива замість волосся! Не бреши, що не помітив його в літаку!