Яким

Лівай залишив мене зі своїми роздумами на вулиці. Через вікно я помітила, що мама теж пішла, а вітчим з новоспеченою бабусею тепер щось обговорюють. Кляті вікна із звукоізоляцією. Нічого не чути.

– Що ти тут робиш?

Позаду мене почувся голос. Це був хлопець чи може чоловік. Високий, із зеленим волоссям, великими крилами та в ошатному білому вбрані. Я його не боялася, навіть було добре біля нього. У нього крила, як у мене, чи в мене – як у нього?

Він також мене розглядав. Та на його обличчі читалося збентеження, ніж у мене подив, у хорошому сенсі подив. 

– Чи можу я поцікавитися, як ти тут опинилася?

– Ну, я ... – дар мови зник. Що йому сказати?

– Я бачу що це твій дім, та чому ти до нього не заходиш?

– Як Ви, дізналися що це мій дім?

– Тут повно твоєї енергії, ти мабуть боїшся, що тобі буде боляче.

– В сенсі? Як я розумію, я зараз нічого не відчуваю.

– Якраз навпаки, ти відчуваєш більше, ніж коли ти була серед живих.

Ці слова змусили мене пустити гірку сльозу, в потім ще одну, і ще... іще.

Хлопець взяв мене під руку й привів до величної будівлі, колони якої були із золота, а таблиця ошатним почерком підтверджувала, що ця будівля – храм Санвірла. 

Ми сиділи на даху храму в тиші, яку перебивав мій плач. Юнак терпляче чекав, коли я заспокоюся. Мені швидше стало соромно, що я стільки плачу, тому намагалася опанувати себе. 

– Заспокоїлася? – спитав він мене. 

– Наче так. Хто Ви?

– Давай знайомитися, я Яким – один з багатьох ангелів - охоронців. А ти?

– Я Медея, одна з тих, яка не знає, хто вона тепер. 

– Дивно, бо я бачу, що ти стала ангелом. 

– Невже. – кожне його слово мене дивувало. – Я думала, що люди просто помирають, а не стають ангелами після смерті. 

– Це так. Є душі, які потрапляють до космосу, є душі, які потрапляють в нікуди.  А третій тип душі, стають ангелами. Та це залежить від самої людини та способу її життя. Ось, що ти робила в своєму житті?

– Нічого особливого. Я була звичайною школяркою, яка готувалася до вступу до університету. У мене була мама і молодший братик. Тепер вони самі, без мене з тим покедьком Ліваєм!

– Ти любила свого брата? – спершись на руки і склавши крила спитав Яким. Мені це питання здалося дивним, але так хотілося на нього відповісти. 

– Більше ніж життя. 

– Це дуже добре. Навіть попри те, що він тобі не рідний. 

– Звідки Ви...?

– Давай звертатися на ти, я не настільки старий. Я бачу твою любов до брата, але не бачу рідного зв'язку між вами. 

– Так, моя мама надто добра до дітей, і неважливо чиї вони.

– Бачу...

– Але, Ви... Ти, можеш мені сказати, я тепер справді ангел?

Він всміхнувся. Поглянув мені за спину.

– Це ж очевидно.