5 розділ

Аттіс прокидається від яскравого світла та ранкового пташиного щебетання. Дитина посилено жмурить очі, закриває обличчя руками і мотає головою, проте всюдисуще сонце не бажає відступати. Хлопчик понуро замислюється і стоїчно приймає поразку. Він марно силкується перестати жмуритись, поки розбирає трохи обвалений вихід зі сховку, та ледве вибирається назовні. Навпомацки упевнившись, що це безпечно, засліплений ворон випростовується та потягується, потім раптово блідне і завмирає з виразом глибокого жаху на обличчі.

Причина страху Аттіса криється не в навалі знівечених трупів та решток любовно створених або здалеку принесених тими предметів. Не в глибині вчинених гірським пагорбам порубів та не в ширині русел запеченого сурогату з каменю, плоті й бруду, яким нещодавно розливалися по вулицям ріки розплавленої матерії. Очі неспроможні налякати хлопчика, адже нестерпне сяйво не пропускає до дитячого погляду нічого, крім власної пекучої присутності. Причина його переляку криється навіть не у відлуннях сповнених повного безумства та передсмертної агонії криків небагатьох ледве живих бідолах, з далеких приміських городищ. Аттіс надто вражений власною думкою, аби сприймати чи усвідомлювати щось навколо.

Думка кружляє у голові юнака все настирніше та важчає, аж поки головний біль від її зіткнень із черепом стає зовсім нестерпним, і ворон знехотя випльовує пожоване питання. Проте робить він це хрипким шепотом, надто наляканий можливістю отримати відповідь:

- Яку ж звістку може нести такий посланець?

Невдовзі ворон розслабляється і спирається спиною на вцілілу половину бичачого гузна. Хлопчик задирає випалене обличчя до неба, здіймає обпечені руки і щасливо посміхається. Вперше за життя Аттіса святе сонце гріє та розливається настільки рясно.