4 розділ

Дихати стає все важче, а голосіння бійні наближаються повільно, проте невідворотно. Через кілька годин ритмічне клацання починає негативно впливати на шкутильгавого чоловіка. Відлуння кожного удару змушує око Агатія сіпатися, він прикушує щоки до крові. Втомлений хлопчик стрибає на встановлену у самісінької тіні розжарену лавку та притуляється до холодної сторони тонкої брили. Сонцехід прямує до отця Геннадія, стає за його спиною та спирається на кадуцей. 

Обидва чоловіки беззахисні перед палючим сонячним сяйвом. Випите вино забарвлює обличчя Агатія в яскраво-червоний та омиває тіло потом. Це не зупиняє жерця, і він продовжує невпинно підсмоктувати з прихопленого глеку рідину та ще рясніше вкриває червоними плямами губи й бороду. Чомусь Аттіс не може позбутися відчуття, що за ним хтось стежить, через що йому стає неспокійно і напруга ця поступово зростає. 

Невдовзі сонце досягає зеніту та жарить ще завзятіше. У відповідь хлопчик совається на ту частину лавки, котра вже вкрилась тінню, а сонцехід неголосно бурчить та стягує вершкову накидку, рясно заплямовану потом. Перед Аттісом постає блідий та щільно укритий татуюваннями торс чоловіка. Той сильно контрастує з виведенею із основи шиєю і руками по лікоть — зазвичай доступні зовнішньому світу частини сонцехода оманливо вільні від малюнків та засмаглі до майже коричневого відтінку.

Більшість загнаних у тіло Агатія візерунків вправно приховують власні форми від погляду неофіта, адже руки та плечі ветерана туго всіяні щільними зв’язками металевих гривень — вони складаються у важку, проте рухливу і надійну броню. Тулуб чоловіка вкритий густим волоссям і щільно пригнаним панциром з дубленої шкіри носорога. До купи сонцехід скидає кілька шарів довгих рубах. Льняних і шовкових та щедро просочених потом. Сповіщений про ці події характерним галасом або, що більш вірогідно, запахом, Геннадій турботливо звертається до підлеглого:

- Обережно, друже, не застудися!

Агатій згинається навпіл, від прориву гулкого сміху.

- Неочікувано чути це від вас! До того ж, не думаю, ніби це вже важливо, отче.

Геннадій обертається і оманливо гнівливо підвищує голос на підлеглого:

- Ну от що за дурниці ти говориш? У здоровому тілі — здоровий дух. Невже ти хочеш зіпсувати власний дух перед смертю?

Сонцехід ледве випрямляється, спирається на жезл та віддихається.

- Хаха. Влучно сказано, отче. Тільки, якщо подумати, майже всі тіла сильно псуються та руйнуються на шляху до загибелі.

- Ох, друже. Ну й невтішні у тебе висновки!

***

Аттісу все важче дихати від диму, передчуття трагедії і тривоги. Ще через півгодини і глек з вином, Агатій скоріше плаває на місці, ніж стоїть, проте вірний кадуцей справляє йому надійну опору. Чоловік кидає важкий погляд на вриті навколо брили і трохи підвищує голос:

- Знаєте, після посвяти я проводив безліч часу на цій галявині. Тоді у залі часу ще не можна було затримуватися. Дозволялося тільки зайти, дізнатися, котра година, і вийти. Проте я добре себе проявляв, тож мене включили до групи із важливим завданням — перевірити, чи не хибить годинник, та чи ще не час зміщувати місцеві камені.

Чоловік вперше за довгий час зрушує з місця та відправляється у хиткі мандри залою.

- Я дивився на ці каменюки безліч місяців, з різних сторін та у різні години дня. Мене вже нудило від них, тому багато років я не заходив сюди і витрачав багацько часу на обхідні шляхи. Проте зараз вони настільки милі погляду, що ніяк не виходить втамувати жагу до цієї сліпучої сірості. Дивно.

Геннадій прикладає руку до одного із елементів тонкої різьби на багатому деталями узорі золотого яйця і задумливо тягне слова:

- Нічого дивного, друже. Речі часто постають значно приємнішими у світлі вірогідної втрати.

- Можливо. Втратити якийсь із цих каменів було б дуже сумно.

Стурбований Аттіс неголосно звертається до отця:

- Ніколи не бачив сонцехода Агатія настільки п’яним, та й п’яним взагалі. З ним усе буде добре?

Глухий сміх діда зливається з не менш глухим стуком від його ударів.

- Ахаха, не хвилюйся, хлопче. Пам’ятаю, коли Агатій тільки прибув до храму та став вороном, він був дуже відлюдькуватим, похмурим і закритим. Проте варто було йому хильнути — як те минало і навіть біль у нозі слабшав. От хіба що, через сивуху він постійно ліз битися, тож пити перестав.

П’яненький чоловік неспішно прогулюється поміж розкинутими кругом валунами та задумливо водить рукою по вузлах на мотузках, якими тонкі кам’яні стовпи прикуті до підлоги. Зигзагоподібні мандри сонцехода швидко перестають цікавити Аттіса, тож він повертається до нервового розглядання величезної статуї — оповитої змією людської подоби із левовою головою.

Аж раптом увагу хлопчика привертає сонячний зайчик, кинутий відблиском кинджала. Агатій дістав залізного ножа з-за поясу і патрає кілька вузлів на одному з каменів, та, похитуючись, переходить до іншого. Біля нього чоловік затискає стегнами кадуцей та вже двома руками пиляє центральну каменюку, потім щосили штовхає її плечем до читальної зали.

Агатій схиляється разом з брилою та безшумно скрадається у сторону відстроченого падіння — каменюка скрипливо сповільняється напруженням численних мотузок, яким ледве стає сил утримувати низько схилену ношу. Підрізані линви лопаються першими, а вже через мить їхній приклад наслідує решта. З гулким зіткненням, аж земля дрижить, один елемент сонячного годинника завалюється на інший, а вже з-за нього вистрибує хуткий силует.

Фігура незнайомця видається Аттісу невисокою та стрункою, її тіло суцільно укрите щільним шаром фарбованої у чорне та майстерно дубленої шкіри. Вбивця поривається відстрибнути за іншу брилу, проте на півшляху зустрічається з металевими зміями Агатієвого кадуцея. Перший удар припадає на пузо ворога, той аж згинається. Другий розриває шкіряний панцир і хрустко стинається із голенню бідолахи — ламає кістку та вивертає її частки назовні.