Посланець

Аттіс пильно озирається та обережно перебігає залитою ранковими променями залою. Хлопчик прикладає зусилля із надлишком, аби його ніхто не почув і не побачив. Прилегла до внутрішнього святилища огорожа складена із округлих, і схожих на ниркові, каменів, привезених із утроб далеких гір. Вони звалені щільно і надійно відрізають доступ до внутрішнього просторища, звідусіль огородженого неоднорідними стінами, проте цілком беззахисного перед небом.

Навіть левам та персам туди можна заходити лиш кілька разів на рік, у дні, коли тіні численних сірих брил, кожна із них висотою мінімум у кілька десятків Аттісів, гармонійно впадають у календарні візерунки. Вони органічно вплітаються у стінні розписи, фрески та мозаїки, чи утворюються отворами огорожі внутрішньої зали. Впадини малюнків жадібно чекають повного збігу з тінню, аби сповістити жерців про наближення важливих свят, весняного рівнодення, літнього сонцестояння та інших, набагато менш смачних, котрі неофіт теж давно мав запам’ятати, але так і не спромігся.

Інколи, у оболонці священної зали зустрічаються більші дірки, але злодій навряд через них пролізе, хіба якась собака чи дуже куца дитина. Худющий Аттіс вкотре радіє тому, що може рішуче відносити себе до останніх, і не менш рішуче користується цією перевагою. Він набирає повітря та насилу протискується через холодні валуни, мандруючи із суворо забороненого коридору до смертельно недоступного святилища.

Перебравшись, хлопчик надовго завмирає та прислухається. На щастя, він тут не вперше, тож триває це не настільки довго, як могло б. Найдовше було у перший раз, а потім, з кожним новим візитом, період шаленого калатання серця, та повної непорушності членів юнака, тягнеться все коротше й легше. От і зараз, він приходить у рух та обережно рушить озиратись трошки швидше, ніж у свій минулий візит, та й оглядом обходиться лиш поверхневим. Якби не те, Аттіс обов’язково надав би більше значення довжезній тіні людського силуету поруч, простягнутій з іншого боку довжезної галявини, багато прикрашеної величезними менгірами.

Натомість, змучений послушник застрибує у знайомий кущ квітів, м’який, густий та пахкий, і мрійливо жмуриться під сонцем, котре його ласкаво гріє та трохи уколисує. Через множинні дірки у стінах та відкриту крівлю, галявина й сусідні зали невпинно атакуються вітрами та протягами, але юнак навчився і тут знаходити вигоду. Саме ці кущі неофіт обрав через близькість до виходу з кухонь, звідки смачно тягне. Хлопчик уявляє, як там щось віддалено булькає та шипить, і журливо прислухається до бурління власного шлунку. Сніданок почали готувати, але так і не закінчили, через тривожний галас, із багатьох куточків Ольвії.

Над дитиною ненадовго виникає велика тінь, чиє джерело шумом майже не вирізняється поміж діловитого шелесту рослин, гудіння численних дзвонів та різноманітних звуків далекої битви. Засліплений білими плямами, хлопчик насторожується, проте не встигає роздивитись, що ж це було.

Порушник перелякано підхоплюється, тре очі та примічає наближення двох знайомих фігур. Одна з них вже близько, і задумливо тягнеться, впершись поглядом у долівку, а інша тільки вбігла у залу, з протилежного її боку, та стрімко наближається. Хлопчик шмигає до ближнього монумента, і ховається за масивними стегнами бика, та розлогим плащем юнака, котрий долає тварину. Погляд на кумедну шапку пророка ледь не змушує Аттіса недоречно засміятись.

- Отче, зачекайте!

Повільна фігура того, здається, не чує, та продовжує тягтись. Виглянувши з-під бичачого хвоста та приглядівшись, хлопчик швидко впевняється, що це отець Геннадій, а ледве наганяє його заступник, шкутильгавий Агатій.

- Святий отець, зачекайте! Агов!

Надмірно худий та високий, неквапливий силует непомітно зводить власний рух нанівець та обертається.

- Сонцеходе! Завжди радий тебе бачити, проте, що ти тут робиш? Я обрав цю місцину саме через її нелюдимість, мені терміново треба подумати.

Бавовняна накидка, вершкового кольору, звивається поверх статури Агатія, деколи міцної, але зараз трохи вбраної жиром та зігнутої обов’язком. Одежина видається ще більш теплою, поруч із вбранням його співрозмовника, недоречно легким, для такої холодної пори. Отець-настоятель храму завжди вбраний так, щоб своїм виглядом змушувати людей навколо зціпити зуби та ціпеніти, від думки, про можливість опинитись на місці Геннадія. Хлопчик чув, як на безліч різних благань, вдягнутись тепліше, або зручніше, старий чоловік незмінно відповідає: «Мій обов’язок, перед Сонцем та вами, полягає у тому, щоб мати сильну волю.». Аттіс довго кумекав над цими слова, але сенсу їхнього так і не допетрав.

- Ми маємо терміново поговорити!

Отець махає руками, на згоду, та зупиняється. Користуючись невисокою швидкістю співрозмовника, дід задумливо тягне слова.

- Надійшли погані новини, тож, мені теж треба поговорити з тобою. Тільки, пообіцяй, що не станеш знов белькотіти про замахи та вбивць.

Шкутильгавий сонцехід під кінець промови майже досягає цілі, та роздратовано сіпається, і ледве не випускає важчезну палицю, на котру вимушено спирається при ходьбі. Його буре волосся оперезане золотим обручем, звідки стирчать довжезні штирі, які зображають промені. Сяйлива корона на голові чоловіка символізує високий ступінь посвяти, мудрості та вірності богу, вище тільки отці, до одного з котрих він і звертається.

Сам отець теж мав би носити головний убір, подібний до шапки пророка, і названий на честь того митрою, а також прикраси, та багато розшиту священницьку накидку. Проте, з усіх очікуваних атрибутів, він звично має із собою лиш пастуший посох, та й той зневажено валяється на підлозі. Натомість, голову чоловіка зрідка вінчає рідке сяйво, переломлене з численних променів, відбитих навколишніми поверхнями.