1 розділ

«І перший ангел засурмив,
і настав град і вогонь, змішані з кров'ю, і кинуто їх на землю:
і третина землі згоріла, і згоріла третина дерев, і вся трава зелена згоріла.
*
*
*

І другий ангел засурмив,
і мов гора велика, вогнем розпалена, була кинута в море:
і стала третина моря — кров'ю, і вимерла третина створінь, що живуть у морі, і третина кораблів — зруйнована.
*
*
*

І третій ангел засурмив..."

Св. Іоанн 

ПОСЛАНЕЦЬ

Ниркові камені з утроб далеких гір витончено висяться і півколом тісняться. Вони можуть пишатися незворушністю власної позиції, адже складаються огорожею навколо внутрішнього святилища ще з прадавніх часів. Шліфовані брили справно виконують обов’язок та надійно відрізають відкрите небу просторище від залитих сонячними променями коридорів і прохолодних темних печер. Попід щільними стінами, з іншої сторони стелених гранітними квадратиками стежок, пильно озирається та обережно крадеться маленький хлопчик. Аттіс все своє єство, сили та увагу присвячує прагненню залишатися непоміченим, і блага Доля поки що винагороджує його самовіддачу.

Навіть персам та левам дозволяється заходити до внутрішніх святилищ лиш кілька разів на рік — у найбільші свята. В такі дні численні сірі брили, кожна висотою щонайменш у десяток Аттісів, гармонійно впадають тінями у календарні візерунки та формують релігійні мотиви. Їхня загальна композиція органічно виплітається несхожими стінними розписами, фресками і мозаїками та доповнюється химерними отворами округлої огорожі. Зрідка жадібне вичікування інтер’єрних впадин виправдовується, і вони повністю ховаються від променів світла та сповіщають жерців про наближення важливих свят: весняного рівнодення, літнього сонцестояння, й ще кількох. Їх неофіт теж давно мав запам’ятати, але ті святкування значно менш смачні, тому він так і не спромігся.

Щільна огорожа інколи зяє дірками поміж стиками брил, проте злодій у такі навряд пролізе — хіба недогодована собака чи дуже куца дитина. Худющий Аттіс може сміливо відносити себе до останніх і рішуче користується власною перевагою: він набирає повні груди повітря та насилу протискається через довгу крижану щілину, яка переносить неофіта із суворо забороненого коридору до смертельно недоступного святилища. Старші брати казали, що всі сонцепоклонники приречені на страшну загибель, але молодший докладає всіх зусиль, аби довести їхню неправоту. 

Хлопчик перебирається, надовго завмирає та прислухається. Він тут не вперше, тож і занурення в чуттєве сприйняття невизначеності сьогодні видається не надто протяжним. Найдовше було першого разу, проте кожний новий візит вимагає все коротшого періоду шаленого калатання серця і повної непорушності членів, та й дається цей нехарактерний стан дитині все звичніше і легше. Сьогодні неофіт ще швидше рушить обережно видивлятися околиці, а прикрашену менгірами довжелезну галявину поглядом обводить лише поверхневим, несфокусованим. Можливо, інакше хлопець звернув би більше уваги на ледве примітне мерехтіння чиєїсь тіні з іншого кінця зали.

Він врешті обертає заслужений гнів на постійні нападки вітрів та погрожує їм кулаком. Мстивий Борей надуває хлопчика особливо крижаним подихом, і той швиденько відступає до розжарених сонцем кущів. М’яке листя ніжно заколисує дитину, неофіт мрійливо жмуриться під прямими променями та принюхується. Шалені аромати несуться з кухні та жорстоко лоскочуть голодний шлунок і запалену уяву Аттіса. Дитячі чуття загострюються та формують уявлення про те, як там щось віддалено булькає і шипить, у такт невдоволеному голосінню невеликого шлунка. Юнак ще дужче заплющує очі та намагається уявити, яка ж доля спіткає недоготований сніданок  у майбутньому. Заспані служки приступили до кухонних обов’язків ще на світанку, але закінчити їм завадив тривожний галас з багатьох куточків Ольвії.

Поміж діловитого шелесту рослин, надривного гудіння дзвонів та різноманітних відлунь смерті, страху і віддаленої битви прослизає непевне шурхання, а водночас з підозрілим звуком зі шкіри хлопчика ненадовго зникає ласкавий дотик Луга. Дитина насторожено підводить голову і розтирає залиті білими плямами очі, але нічого не знаходить. Сльозливий погляд неофіта мандрує усією протяжністю саду менгірів і помічає наближення двох знайомих фігур. 

Витягнута постать впирається поглядом у долівку і задумливо тягнеться, а нижчий й товщий силует стрімко наздоганяє ту від входу. Аттіс сильніше тиснеться до лоскотливого куща, вдихає повні груди трав’яного аромату впереміш із кухонним, та спішно озирається у пошуку порятунку. Він вкотре обирає своїм спасителем Мітру та шмигає до монумента пророка. Юнак в широкому плащі і надзвичайно смішному ковпаку, у супроводі хижих тварин-зодіаків, навалюється на біднесенького бика і жорстоко вбиває його. Хлопчик мимохідь задивляється на постамент і ховається за масивні стегна худоби.

- Отче, заждіть!

Юнак трохи вичікує та виглядає з-під бичачого хвоста. Шкутильгавий Агатій майже нагнав отця Геннадія, але той, схоже, не чує заступника і продовжує повільно тягтися.

- Святий отець, зачекайте! Агов!

Надмірно худий і високий силует старця неквапливо зводить пересування нанівець та обертається.

- Сонцеходе! Тебе я завжди радий бачити, проте, що ж ти тут робиш? Я обрав сад менгірів саме через його нелюдимість. Маю терміново покумекати.

Бавовняна накидка вершкового кольору натужно звивається поверх колись надзвичайно міцної та вже трохи вбраної жиром і зігнутої обов’язком статури Агатія. Його одежина помірно щільна, проте здається недоречно теплою поруч із надто легким для такої пори вбранням співрозмовника. Своїм виглядом отець настоятель храму примушує більшість людей навколо зціпити зуби та заціпеніти. Хлопчик неодноразово чув, як на численні благання вдягтися відповідніше погоді чи зручніше, впертий дід незмінно відказує: «Мати сильну Волю — мій обов’язок, перед вами та Сонцем». Аттіс довго і грайливо мацав ці слова думками, але сенсу їхнього так і не допетрав.