Розділ 5.

Прибравши посуд зі столу, я хотіла допомогти тітці Галині його помити, але вона випхала мене в плечі з тісної кухні, наказавши відпочивати. В холодній кімнаті тітчиного старого будинку, на розтрісканій лаковій деревині трюмо з тьмʼяним дзеркалом, я знайшла парфуми, які я вчора подарувала тітці, й дві тисячі гривень. Незважаючи на скрутні обставини, мої родичі відмовлялися приймати від мене будь-яку допомогу й подарунки, якими б скромними ті не були. Та ми були зліплені з одного тіста, добре приправленого неабиякою впертістю. Я поклала парфуми та декілька стодоларових купюр у міцний американський пакет Зіп лок і вирішила, що в мене є час подумати, де я це сховаю. Тітка буде, як завше, бідкатися, що я горбачуся по закордонах і оплакувати долю декількох поколінь, які опинилися на чужині через ненависну сусідню державу й не візьме ні цента з моїх грошей, а Олі та Уляні додаткові кошти завжди знадобляться. 
– Йдеш в місто? – запитала тітка Галя,  безшумну появу якої  я не помітила у себе за спиною. Вона діяла на випередження, схопивши гроші з порепаного трюмо, тицьнула мені їх в руки й дістала пожмаканий аркуш паперу з кишені фартуха зі списком продуктів, які я мала купити на ринку. Я покірно взяла гроші й поклала їх у гаманець. 
– Ти, Катрусю, парфуми собі залиш, – похапцем додала вона, – я такими не користуюся, – збрехала тітка Галя, навіть не зашарівшись. Вона не знала, що Уляна мені вже давно розповіла, що колись саме цей запах був її улюбленим. 
– Як повернешся з міста, то підемо на цвинтар, – запропонувала тітка Галя й пошкандибала з кімнати, залишивши мене на одинці із спогадами, до яких  мене повернули останні її слова.

– Тільки через цвинтар не йдіть! – суворо наказала нам баба Валя. Я взяла з миски два  пиріжка з мʼясом і простягнула один Уляні. 
– Я щойно пообідала, – розважливо відповіла моя кузина. 
Я поклала масного пиріжка у велику кишеню своєї картатої сукенки. 
– Ходімо, – я взяла Уляну за руку і потягнула щосили за собою. Вона не пручалася. Баба Валя стояла на ґанку. Велика, огрядна, вбрана у світлий літній халат, заплямований смородиновим варенням. Я облишила руку кузини і обійняла бабу Валю обома руками, вдихнувши пахощі паленого цукру та ягід. На кишені мого плаття проступила велика масна пляма від сплющеного пиріжка. 
– На цвинтар не ходіть, Катько, – ще раз наказала мені баба Валя. Я невизначено кивнула головою, бо брехати мені не хотілося. 
Ми невпинно наближалися бездоріжжям до цвинтару. Літо було спекотним та сухим. Пил шанобливо оминав білі гольфи Уляни та нахабно осідав на шкірі мого обличчя й хрумтів на зубах. 
– Баба Валя казала не йти через цвинтар, – нагадала мені Уляна. 
– Ми їй не скажемо, – запевнила я кузину. 
– Брехати негарно, – Улянине чисте обличчя набрало серйозного вигляду. 
– Останній раз! – вигукнула я й  благально подивилася на неї. 
– Ні, – моя кузина дивилася мені у вічі своїми рідкісними зеленими очима, якими у різних відтінках та кольорах, спадковість щедро наділила представників моєї родини. 
– Якщо баба Валя спитає, то я скажу правду, а як ні, то нічого не скажу. Домовилися? – запропонувала я угоду. 
Уляна замислилася й неохоче погодилась. 
– Останній раз? – перепитала мене вона. 
– Клянусь, – безтурботно пообіцяла я й відкусила добрячий шмат пиріжка.