Розділ 3.

– Вона нічого мені не сказала. Все від мене приховують, наче я чужа їм, – сльози горохом котилися зморшками тітки Галі. Отямившись, я поклала печиво на тарілку й підвелася. Обіймаючи тітку Галю, я подумала, що варто б пояснити, що її підозри марні, бо в Уляни є серце й душа, але я щойно отримала свою медичну освіту та не мала досвіду таких відвертих розмов, тому обрала вдавати, що також нічого не знаю. 
– Пішов, як тільки повістку отримав, – тітка Галя знову схлипнула. 
– Як Уляна сприйняла таку звістку? –  я надала своєму  голосу занепокоєння. 
– Як? – роздратовано перепитала тітка Галя, – сказала, що вірно все зробив, бо ще не вистачало, щоб окупанти розгулювали в їх місті, – вона заголосила, вже не стримуючись. 
Я мало не вибовкала, що все знаю, згадавши нашу недавню розмову з Уляною. Я хотіла бути відвертою, але відвертість була культурно неприйнятною в нашій родині. Проте я завжди могла бути відвертою з Уляною. В памʼяті зринула наша остання  розмова.

– Я повертаюся в місто, – роздратовано сказала кузина з екрану мого телефону. 
– Але вас там обстрілюють щоночі! – вигукнула я, пильно роздивляючись її обличчя. Вік був не владний над Уляною. 
– Ми не ладнаємо з мамою, – пояснила вона, – я не хочу їсти щодня яєшню з ковбасою. Вона не розуміє, що я не їм мʼясо. Також мені потрібно працювати, а тут роботи немає. 
– А Оля? – запитала я. Після смерті  свого батька від серцевого нападу, викликаного ковідом, моя племінниця Оля повернулася жити до Уляни. 
– Вона залишається з мамою. Буде ходити в коледж. А я повертаюся додому. Як ти? Як твоє здоровʼя? – поцікавилася Уляна. 
– Дякую, все гаразд. 
–Займайся спортом, – додала моя кузина, – вправи роби, щоб спина не боліла. Па.

– В нашої Уляни немає жодних емоцій, –  продовжувала плакати тітка Галя, зітхаючи, – їй нікого не шкода, – шепотіла вона у розпачі, закривши обличчя руками. 
Я зітхнула й міцно притиснула її худорляву постать до себе, заколисуючи в своїх обіймах, наче малу дитину. 
– Це не так, – прошепотіла я сама собі, – вона просто інша.