Я з дитинства ненавиділа подорожувати автобусами, тому, як тільки прибула до місця свого призначення, одразу ж викреслила тих два дні зі свого життя, намагаючись не думати, що через два тижні знову доведеться пережити цей жах на зворотньому шляху додому. Мене обурювала тридцятирічна неспроможність країни моєї домівки забезпечити хоча б мінімальний комфорт міжміських перевезень для її громадян, але я до сказу ненавиділа сусідню недодержаву, яка позбавила мене права обирати, як саме мені добиратися до міста мого народження. Усвідомлюючи ганебний момент свого егоїзму, викликаний болем у мʼязових волоконах спини, скручених у тугі вузли, я, закинувшись обезболюючими та протизапальними пігулками, намагалася зосередитися на розповіді моєї літньої тітки, яка скаржилася мені на свою доньку щойно я заварила собі чорної кави. Щоб відволіктися від набридливих думок, болю у спині та почуття вічної провини за всі біди на світі, я перевела свій погляд на кльош на столі у вітальні, де ми снідали. Суха, як тонке бадилля, тітка Галя була ще доволі міцною жінкою на свої сімдесят, з великим гаком, років. Я зупинилася в її будинку, де за сорок років геть нічого не змінилося. На вікнах від протягу гойдалися мереживні, тонкі фіранки. Стіну навпроти столу прикрашав барвистий гуцульський килим та чорно-білі сімейні фото у темних рамах з тріснутим склом. Я з подивом роздивлялася допотопний телевізор з середини минулого століття, екран якого закривав вишитий рушник та нерівні, неакуратно побілені стіни. Мені на очі трапився маківник, перекладений кремом зі згущиком. Я взяла шматок випічки з верхнього ярусу кльошу й відкусила його.
– В моєї доньки немає серця, – монотонно скаржилася мені Улянина мама.
Смак маку та крему знову витяг з закамарків памʼяті теплі спогади про найкращі роки мого життя.
Як і колись, я сподівалася, що Уляна також приїде в місто нашого дитинства.
– Я важка на підйом, – сказала вона мені, коли довідалася, що я хочу відвідати мою Батьківщину, – іншим разом, – додала кузина.
– Як вона? – безкінечні скарги тітки повернули мене у реальність, брутально витягнувши з ностальгічних обіймів щемких спогадів. Я вже впоралася з маківником і, щоб продовжити подорож у часі, взяла печиво -горішок.
– Розписалася, – тремтячим голосом продовжила тітка, витираючи скупі сльози кутиком хустки на голові.
«Це добре», – полегшено подумала я, не наважуючись відкусити печеного горішка. Я навчилася приховувати власну інакшість майстерно вдаючи присутність в реальності в той час, коли мої думки були деінде. Зазвичай мені доводилось докладати неймовірних зусиль, щоб тримати фокус на предметі чи темі, які мене мало цікавили.
Я щойно закінчила медичний коледж у іншій країні і вже знала, що в Уляни було серце. Просто вона була інша, але я уявлення не мала, як пояснити це засмученій тітці Галі. В Уляни не було почуття провини, як у більшості моєї родини. Мені це дісталося в спадок і я навчилися з цим приданим жити. Натомість я крадькома заплющила очі й відкусила печиво, використавши ласощі, як машину часу.
Уляна знову стояла біля хвіртки, помальованої червоною фарбою. Вона була ідеальною дитиною. Охайна, вбрана у білу блузку з дрібними квіточками, синю спідницю-трапецію, білі гольфи та німецькі лаковані туфлі – моя кузина була слухняною мрією всіх батьків.
Примруживши очі, я дивилася на сяючі на сонці пишні банти в Уляниних косах.
Більшість дорослих нашої родини мали непохитне переконання, що я була не звичайною дитиною, а казна чим. Хоча я віддавала перевагу бабусиному визначенню «мала сатана», бо «казна що» було геть невиразним. В іншій країні я довідалась, що я яскрава й неординарна особистість. В це було важко повірити, бо усе життя мене переконували, що я суцільна проблема в житті моїх рідних.
– Бери відро й ходи чорну смородину збирати, бо ти тільки до варення ласа. А усю брудну роботу роблю я, – сердито гукнула я Уляні.
Моя кузина всміхнулася й зайшла на подвірʼя. Радісно забрехав блохастий Дружок. Через кособоку хвіртку зліва від бабиної хати вона потрапила в город. Я поставила емальоване відро біля куща смородини й заходилася обирати великі чорні ягоди.
– Йди переберися, – буркнула я, вказавши на фіолетові плями на свої жовтій футболці, – бо ж знову я буду винна.
– Ні, – спокійно відповіла Уляна.
Вона була невблаганна.Уляна з дитинства вміла казати ні та, водночас, її легко було переконати, що так треба. Комусь. Не їй. Подекуди дорослим вдавалося втюхати почуття провини й Уляні, але, на щастя, на відміну від мене, їй вдавалося вчасно його позбуватися.
Востаннє ми бачилися вживу, коли нам виповнилося тридцять років. Я вже пʼять років мешкала в іншій далекій країні. В мене недавно народилася племінниця Олечка. Втрьох ми гуляли затіненими високими деревами вулицями на районі, де мешкала моя кузина.
– Я розлучатимусь, – буденно повідомила мене моя кузина, заколисуючи дрібноту у колясці.
– Навіщо ти вийшла за нього заміж? – не втрималася я.
– Всі казали, що так треба, бо мені двадцять вісім, – як завше беземоційно відповіла Уляна, – я не кохаю його. Я розлучуся.