Розділ 1.

Я нарешті вмостилася на сидінні поряд з дівчиною, яка заснула одразу ж, як тільки автобус рушив. Дивним чином їй вдавалося міцно тримати в обох руках    товстий хот-дог, який вона придбала на вокзалі. Масна ковбаса стриміла перед моїм носом, розповсюджуючи різкий аромат часнику та спецій. 
Декілька годин тому я здійснила інтерконтинентальний безсонний переліт, тому тонка нитка, на якій висів мій переповнений масивним роздратуванням терпець, була натягнута, як струна й ось-ось обіцяла урватися. Від задухи в автобусі  моє чоло вкрилося неприємною вологою. Сперте повітря просякло сумішшю запахів з поту, їжі, парфумів та диму дешевих  цигарок. На мені залишилася тільки футболка та джинси, бо куртку та светр я вже зняла. Великі вікна перетворилися на лупу через яку шкварило осіннє сонце, випаровуючи залишки жиру з ковбаси, яка стирчала з рук сусідки поряд. Попереду мене сиділа чорнява жінка з дівчинкою років трьох. Мала вередувала, затуляючи обличчя пухкими ручками від тонких променів сонця, які ковзали її маленьким личком. Сірі, зацофані шторки на вікнах автобуса висіли брудним ганчірʼям й геть не виконували свого призначення, викликаючи в мене ще більше роздратування. Я дуже хотіла приєднатися до плачу дитини, але мій вік  вчасно нагадав мені, що це буде недоречно. Дівчинка знову заскиглила. Мама спішно тицьнула їй в руки свій телефон, на екрані якого бігала мультиплікаційна дєвочка у червоному сарафані та білій хусточці. Мала втупилася в телефон і затихла. Чорнява жінка полегшено зітхнула й відкинула своє крісло назад, гепнувши спинкою гострі коліна моєї сусідки. Та навіть не поворухнулася тільки міцніше вчепилася пальцями в хот-дог. Перед моїми очима метушився червоний сарафан і нитка мого терпцю розтягнулася у загрозливо тонку волосину.  Я похапцем натягла навушники на голову, які одразу ж заблокували всі сторонні звуки. Автобус вайлувато повернув і я, вкотре ухилившись від ковбасного недоїдка, який цілив у моє спітніле обличчя, якомога дальше відсунулася від моєї сплячої попутниці й, скрутившись в дулю, на незручному сидінні старого автобуса, заплющила очі. 
«Навряд чи я засну» – роздратовано подумала я, але втома від виснажливої дороги додому мене зморила, незважаючи на надокучливий біль в спині та набридливий запах смаженої ковбаси, який вже оселився у моїх ніздрях.

В дитинстві друзів та розваги я знаходила легко: можна було ловити прудких бліх у волохатій шерсті пса Дружка, годувати милих кроликів, поки вони не стали моєю шубою, сидіти годинами в колючих заростях малини, витрушувати макові коробочки собі в долоню, бавитися з місцевими дітлахами та придумувати різні пригоди. Згодом їх батьки забороняли своїм дітям зі мною дружити. Вони казали, що я на них погано впливаю. Мене такі звинувачення не засмучували, але мені було прикро, що на мою кузину Уляну я не мала жодного впливу, адже саме її уваги я прагнула будь-якою ціною. 
Декілька років тому Уляні мало не поголили голову через мене. Нам було девʼять, ми були однолітками. Уляниному старшому братові Дмитру минуло дванадцять, а моєму молодшому братові Оресту шість. Я запропонувала гратися у лицарів. Ми планували велику атаку на  невидимих монстрів, які мешкали на темній стороні древньої  церкви, подвірʼя якої слугувало нам дитячим майданчиком. Озброєні тичками для квасолі, які я знайшла на городі, ми вже були готові до вирішального наступу, коли мені на очі трапилися кущі з репʼяхами. Я повідомила свою армію, що нам потрібно краще себе захистити від монстрів. Так у Уляни на голові зʼявився шолом. Шолом був красивим – репʼяхи з рожевими квітами я виклала довгими рядами посередині її голови, а сіро-зеленими прикрасила скроні. Усім сподобався шолом, але я не встигла зробити обладунки для решти моїх воїнів, бо біля камʼяних мурів недіючої церкви вже репетувала наша баба Валя,
– Марш додому, малі засранці, – валувала баба Валя. Її грізний голос змусив замовкнути зловісне каркання зграй ворон з темної сторони. Принишкли й  невидимі монстри. Бабі Валі я не могла перечити. Я її обожнювала, як нікого іншого в своєму дев’ятирічному житті. Наказавши своїм воїнам скоритися, ми слухняно перелізли мур, попередньо сховавши довгі тички в заплетеному густою павутиною куті дзвіниці, під  розсохлою драбиною. 
Баба Валя відмивала нас по черзі у великій металевій ванні. Дмитро мився в умивальнику самостійно. Вже другу годину поспіль баба Валя з прокльонами на мою адресу витягала репʼяхи з голови Уляни. Дошки на підлозі були вкриті пасмами її хвилястого русявого волосся. Уляна мовчала, тільки інколи кривилася, якщо бабуся сильно смикала її за коси, витягуючи з них репʼяхи. 
– Хто це наробив?– у розпачі вигукнула баба Валя, зрізаючи ще одне довге пасмо Уляниного волосся. Моя кузина не зронила ні слова. 
– Катька, – сказав мій шестирічний брат і, сховавшись за піччю, показав мені довгого язика. 
– Вилупить тебе баба, як Сидорову козу, – багатозначно додав мій кузен Діма,  насухо витираючи обличчя запраним до дірок рушником.
– Чорт, а не дитина, – сердито буркнула баба Валя. На голові Уляни вже не залишилось ні репʼяхів, ні довгих кучерів. 
Я намастила собі товстий окраєць свіжого  хліба маслом і посипала сіллю. На Уляну я не наважувалася підняти очей. Я були винна. Завжди і в усьому. Баба Валя змітала її волосся та залишки рожево-сірого шолому з долівки. Моя кузина підійшла до мене і взяла мене за руку. 
– Відросте, – заспокійливо сказала вона мені. Я простягла їй скибку хліба з маслом. Моя дитяча любов до баби Валі невдоволено заворушилася десь зліва, під моїми ребрами, бо їй довелося потіснитися, щоб звільнити місце для любові до Уляни.

Хтось термосив мене за плече. Я насилу розплющила очі. Моя голова звисала у проході, перекривши шлях літньому чоловікові. 
– Приготуйте свій паспорт, жіночко, – невдоволено сказав мені приземкуватий водій, – скоро проходитимемо митницю.