Вирушили ми в похід коли сонце висіло прямо над головою, а добралися до своєї мети вже коли присмеркові сутінки почали опускатися на землю. Іти довелося пішки, звіриними стежками, частенько буквально продираючись через лісові хащі. Сеньйор Чапек однак з такою впевненістю вів свою команду вперед і у нас не виникало й найменшого сумніву в тому, що він може запровадити нас не туди коли треба. Зціпивши зуби ми без будь-яких нарікань, мовчки прямували за своїм лідером. Врешті-решт наша терплячість була винагороджена, дерева розступилися і перед нами з’явився довгожданий вхід в печеру.
Хоча назвати це повноцінним входом язик не повертався. Те що ми побачили радше нагадувало невеликий отвір пробитий в прямовисній стіні гранітної скелі, що одиноко бовваніла посеред лісу. Дзюрка була настільки малою, що я б нізащо не ризикнув туди полізти з власної волі. Застрягти в кам’яній пастці не найкращий спосіб розпрощатися зі своїм життя, проте як сховок для скарбу місце цілком підходяще. Звісно якщо той скарб існує насправді, а не в буйних фантазіях нашого провідника.
– Що тепер? – стиха запитую в сеньйора Чапека.
– Тепер ви почекайте поки я викликатиму леприкона, – так само ледь чутно відповідає чоловік. – А коли між нами все почнеться ви непомітно проникните в печеру і займетеся пошуками скарбу. Тільки постарайтеся зробити все швидко, бо сили мої не безмежні.
Що саме почнеться я не став розпитувати, бо і так було зрозуміло, що між фальшивим поштарем і хазяїном скарбу намічається відчайдушний двобій. За безмовним знаком сеньйора Чапека ми відступили в тінь крислатого дуба, а він, опустившись на коліна, почав бубоніти слова незрозумілою мені мовою. Напевне це були якісь магічні закляття під дією яких ліс невдовзі захвилювався, зашелестів листям, заскрипів вітами дерев. Звідкілясь з’явився поривчастий вітер, який жбурнув нам в обличчя різкий запах жимолості.
Не відводячи погляду від огрядного гладуна я не відразу помітив появу на галявині ще одного глядача. Легким поштовхом ліктя Ангеліна привернула мою увагу до маленької постаті, що майже губилася серед високої трави. Трясця, це ж був справжній леприкон. Саме такий як його колись описували мої бувалі бойові побратими. Невеличкий чоловічок з кущастою бородою, до сягала йому аж до самого поясу. Одягнутий в зелені камізельку та штанці, на голові кумедний капелюх такого ж самого кольору, в руках щось схоже на чоботарський молоток. Незугарне обличчя перекривилося від гніву, тонкі губи вигнулися в зловісній посмішці, крихітні очиці палали люттю.
Зізнаюся, своїм войовничим виглядом малюк справив на мене незгладиме враження. Не хотів би я зустрітися з ним сам-на-сам посеред нічного лісу. Такий розкроїть тобі череп своїм молотком без найменших вагань та докорів сумління. На щастя цього разу розсердженому леприконові було не до мене з дівчиною, адже вся його увага була прикута до сеньйора Чапека. Мініатюрна істота мов зачарована не зводила своїх очей з чоловіка що стояв навколішки. За мить їхні погляди зійшлися, голос комісара став гучніший, мова перетворилася на ричання хижого звіра.
Сильний порив вітру несподівано зірвав капелюх з голови леприкона, та він на це не зважав. Зелений чоловічок раптом зробив маленький крок вперед, потім ще один і ще. Рухався він якось дивно, наче був не живим створінням, а механічною лялькою, яку мені якось довелося побачити на виступі мандрівного цирку на святковому ярмарку. Через кілька ударів серця малюк зупинився на відстані простягнутої руки до поштового комісара і непорушно завмер. Не припиняючи горланити свої закляття сеньйор Чапек зробив красномовний знак рукою, мовляв настав час діяти вже нам.
Схопивши сеньйориту Ангеліну за руку швидко потягнув до входу в печеру. Там допоміг дівчині прослизнути в вузький отвір, а потім з деяким зусиллям протиснувся туди і сам. Тунель всередині виявився дещо просторішим ніж видавалося ззовні. Хоча випростатися на весь ріст мені так і не вдалося, та ризику назавше застрягти тут здається вже не було. Черкнувши кресалом запалив смолоскип, який своїм мерехтливим сяєвом освітив коридор, що вів в товщу гранітної скелі. Наш шлях до легендарного скарбу леприкона пролягав саме по ньому.
Зі смолоскипом в одній руці і зарядженим пістолем в другій я рушив вперед. Сеньйорита Ангеліна йшла за крок позаду мене. Навіть спиною відчувалося яка вона знервована та налякана. Обережно ступаючи нерівною долівкою ми повільно спускалися в незвідані глибини гори. Ось коридор зробив крутий поворот вліво, потім вправо, знову вліво і нарешті закінчився тупиком. Перед нами була гладка, кам’яна стіна без найменшої тріщинки чи виступу. Дідько, невже ми даремно сюди прийшли?
Я озирнувся, щоб порадитися зі своєю супутницею як нам діяти дальше і побачив що вона стоїть з заплющеними очима і безмовно ворушить губами. Обличчя у дівчини було бліде мов у мерця, ніздрі її носика тріпотіли від схвильованого подиху, на чолі виступили дрібні бісеринки поту. Здавалося сеньйорита Ангеліна зараз з кимось подумки розмовляє і ця нечутна мені бесіда схоже дається їй дуже нелегко.
Кількадесят ударів серця ми непорушно стовбичимо в підземному коридорі, а потім дівчина розплющує очі, простягає руки вперед і гучно проказує коротку фразу невідомою мовою. В цю ж мить з кінчиків її пальців зриваються маціпунькі сріблясті світлячки. Закрутившись мерехтливим роєм вони летять до стіни що перегородила нам дорогу. Сягнувши її світлячки яскраво спалахують, чути різкий тріск і камінна перешкода починає швидко розсипатися на дрібний порох. Шлях вільний.
Переступивши гори пилу що залишилося від зруйнованої стіни ми потрапляємо у невелику печеру неправильної форми. Посеред неї стоїть щось на кшталт жертовника на якому знаходиться доволі місткий казанок. Напевне у ньому й зберігається легендарний скарб леприкона. Ще раз озираюся на сеньйориту Ангеліну щоб поцікавитися чи правильний у мене здогад. Дівчина вже майже прийшла до тями. І хоча життєрадісний рум’янець ще не повернувся на її личко вона все ж розуміє мене без слів. Короткий кивок головою підтверджує – я не помиляюся.