8

На цей раз пан Чапек пропадав значно довше ніж зазвичай робив це раніше. Поки «дядечко Іржі» був відсутнім Ангеліна неодноразово згадувала останню фразу, яка випадково вихопилося у нього. Рід басаврюків. Хто це, або що це? Раніше дівчина ніколи не чула про басаврюків, і дізнатися про них їй було ні в кого. Вони зупинилися в придорожньому шинку, де вона нікого не знала, а розпитувати про щось в Марека у неї язик би не повернувся. Після побаченого тоді вночі Ангеліна до смерті боялася цього слугу. І нехай би як пан Чапек не переконував, що все це їй тільки примарилося, дівчина була переконана – кучер не людина, а химерна потвора.

Промучившись такими роздумами кілька днів вона все ж зміркувала як можна вгамувати свою цікавість. Для цього треба було скористатися тим даром що у неї був. Так, це надзвичайно небезпечно, але ж Ангеліна вже неодноразово таке робила, і ще напевне доведеться зробити незліченну кількість разів на вимогу «дядечка Іржі». То чого б трохи не ризикнути й не спробувати свої здібності для себе? Тим паче що вона навчилася бути дуже обережною і вміє залишатися непоміченою для тих кого підслуховує.

Не гаючи часу дівчина рішуче взялася за здійснення власного задуму. Замкнувшись в своїй кімнатці вона зручно вляглася на ліжку та заплющила очі. Тепер для того, щоб задіяти дар їй не потрібно було чогось дуже лякатися. Вистачало просто зануритися у звичайний сон, а дальше все відбувалося само собою. Голоси приходили у вигляді сновидінь. Надзвичайно чітких, яскравих і до певної міри контрольованих нею. Ангеліна навчилася не лише оточувати себе там павутинкою невидимості, але й виходити зі сну коли це їй було потрібно.

Дрімота прийшла напрочуд швидко, а разом з нею з’явилося шепотіння. Сотні, а може й тисячі голосів, що належали різноманітним магічним створінням. Одні були далеко і їхні думки через це перетворилися в незрозуміле бурмотіння, інші знаходилися поряд і дівчина завиграшки розбирала кожну їхню емоцію та почуття. В такому різнобарв’ї образів важко було віднайти те що їй потрібно. Раніше Ангеліна просто слухала і все почуте переповідала пану Чапеку, та тепер цей спосіб не годився, адже у вихорі чужинських Голосів можна було чекати роками поки хтось згадає про басаврюка. Стільки часу у неї звісно не було.

Трохи повагавшись дівчина зважилася на велике безрозсудство. Вона вирішила підштовхнути думки магічних істот в те русло яке її цікавило. А для того на часточку миттєвості зробила крихітну шпаринку у своїй павутинці невидимості, щоб прошепотіти лишень одне слово – басаврюк. Захист відразу ж було відновлено, а по морі голосів ніби пройшлася невидима хвиля. Більшість з них просто здивовано замовкли, у декого виникло зацікавлення про що ж це йдеться, і тільки десь далеко-далеко виникла коротка фраза «клятий вилупок».

Ангеліна нашорошила слух і обережно потягнулася до цього Голосу. Він був надзвичайно слабкий і нагадував тихенький шелест опалого листя. Однак мова на щастя для дівчини була знайомою і вона зрозуміла все про що йдеться в почутому. Спершу йшла бурхлива лайка з використанням таких брудних виразів, що не личить згадувати в пристойному товаристві. Потім, коли емоції трохи вщухли з’явилися слова образи, відчаю і ненависті. Ну а на кінець промайнув такий сплеск болю, що у дівчини аж серце тьохнуло від співчуття.

Коли Голос врешті стихнув Ангеліна змусила себе прокинутися. Лежачи на ліжку вона довго не могла прийти до тями та вирішити, що ж їй робити дальше. У дівчини не було причин сумніватися в тому що вона щойно почула. Якщо так, то виходило, що басаврюки надзвичайно лихі та небезпечні істоти, котрі здатні причинити жахливі страждання. З ними якось пов'язаний пан Чапек, і це її найбільше турбувало. Що як вайлуватий товстун і сам з племені цих жорстоких монстрів?

В наступному сновидінні Ангеліні вдалося знову віднайти той Голос. На цей раз вона наважилася на ще один безрозсудний вчинок. Дівчина заговорила до нього. Просто приязно привіталася. На взаємність довелося чекати доволі довго. Коли ж Голос відповів, то був переповнений панічним страхом, що здавалося ось-ось переросте в неконтрольовану істерику. Єдине що розібрала дівчина в його бурмотінні було: «Ви хто такі? Я не зробила нічого недозволеного. Благаю, пощадіть, не карайте мене».

– Чого б це я мала карати вас? – здивувалася Ангеліна. – Та й за що?

– А ви хіба не від нього? – насторожено запитав Голос.

– Не знаю кого ви маєте на увазі, але я не збираюся кривдити вас.

– Це добре, бо я вже боялася що знову чимось провинилася перед ним.

– Та хто ж вас так сильно лякає? – продовжувала допитуватися дівчина.

– Мій колишній хазяїн, містер Браун, який запроторив мене сюди.

– Хто він такий і де ти зараз?

– Клятий басаврюк. Це завдяки йому я потрапила в це пекло. А ви точно не від нього?

– Клянусь всіма святими, я не від нього. Не розкажете як все це трапилося?

Голос деякий час мовчав, а потім розповів Ангеліні надзвичайно сумну історію.

Її звали Фрея. Вона була родом з невеличкого приморського селища розташованого на півночі континенту. Все дитинство і частина юності дівчинки промайнули на березі мальовничого фіорду. Тато як і всі інші чоловіки-односельчани займалися рибальством. Мама вудила пійману ним рибу роблячи запаси для їхньої великої родини на довгу та холодну зиму. Фрея разом з братиками і сестричками як могли допомагали батькам. Збирали в лісі гриби та ягоди, плели рибальські неводи, конопатили човна. Життя хоч і було нелегким, та тепер вона вважає що це були найщасливіше миттєвості в її існуванні.