7

Зізнаюся відверто, я ніколи не був надто вправним слідопитом. В армії кардинала Фелліні цією справою займалися пластуни, що мали для цього відповідний дар і володіли гострим зором, чутким слухом і собачим нюхом. Однак кожен солдат і офіцер у війську його святості мусів хоч трішки розбиратися в хитромудрій науці розплутування чужих слідів. Частенько це дозволяло зберегти власну голову на шиї.

Для того щоб впевнено іти шляхом наших зниклих коней не треба було володіти якимись надзвичайними вміннями чи, тим паче, мати особливий слідопитський дар. Відбитки копит чітко виднілися серед заростей трави, і вели вони в сторону протилежну тій з якої ми сюди приїхали. Тож озброївшись пістолями та шаблею і прихопивши з собою невеликий запас води я рішуче вирушив в дорогу. Здоровий глузд говорив мені, що пішоходові на двох ногах ніколи не наздогнати кінних вершників, а інтуїція підказувала – викрадачі недалеко від’їхали від лісової хатинки.

В суперечці між здоровим глуздом та інтуїцією цього разу перемогла остання. Десь через годину я вийшов на край невеличкої галявини посеред якої мирно паслися троє стриножених коней. Уважно розгледівшись навколо, вражено помітив слугу поштового комісара, котрий непорушно бовванів неподалік. Мене він на щастя не помітив, чи то безтурботно дрімав собі чи був занурений в свої думи. Заховавшись за товстий стовбур дуба я теж був змушений замислитися над тим що побачив.

Трясця, та що ж за чортівня тут діється? Якого дідька цей миршавий чоловічок забрав наші коні і навіщо переховує їх тут? Пан Чапек знає про такі негідні витівки свого кучера, чи ні? Хоча напевне все йому добре відомо, бо інакше не став би цей гладун так завзято відмовлятися від моєї ранкової пропозиції. Та й дивакувата ідея погуляти лісом разом з племінницею від самого початку виглядала дуже підозріло. Як там тепер сеньйорита Ангеліна, чи не загрожує її був зараз якась смертельна небезпека? І що мені тепер з усім цим робити?

Поки я розмірковував на протилежній стороні галявини несподівано з’явилися ті про кого саме були мої думи. З гущавини лісу вийшов пан Чапек в компанії зі своєю удаваною родичкою. Вони жваво балакали між собою, наче про щось бурхливо сперечалися. Мармиза у чоловіка розчервонілася від гніву, личко у дівчини навпаки було бліде мов вибілене полотно. В руках імперський поштар вертів двома тонкими прутиками лози, схожі на ті що використовують криничники в своїх пошуках води.

Голосний шарварок, який здійняли ці двоє, наче розбудив кучера. Від почутого він раптом стрепенувся, підняв голову, і втупився поглядом в дратівливого господаря. А той припинивши бурхливу бесіду зі своєю супутницею, різко відкинув в сторону галузки й сердито забубонів до слуги незнайомою мені говіркою. Сеньйорита Ангеліна в цю мить ніби ненавмисне відвернулася від чоловіків та непомітно для них опустила якусь маленьку річ в траву. Потім й собі приєдналася до їхньої розмови.

– Так, так, так! – обурено вигукнув я виходячи зі свого укриття – І як все це зрозуміти, шановні сеньйори і сеньйорито? Може дасте хоч якесь пояснення, що тут відбувається?

На мою несподівану появу «дружна» компанія прореагувала по різному. Дівчина вражено ойкнула, поштовий комісар скорчив розлючену гримасу, його слова інстинктивно стиснув кулаки. Цей мимовільний рух кучера не залишився непомічений мною. На всяк випадок поклавши руку на ефес шаблі я грізно зиркнув на дивакувату трійцю чекаючи відповіді на свої запитання.

– Яких пояснень ви від нас чекаєте, пане П’єтро Вібурно? – першим подає голос сеньйор Чапек.

– Дядьку Іржі, перестаньте, – втручається в розмову дівчина. – Досить вже цієї комедії. Поясність нарешті шляхетному лицарю, що тут діється насправді. Все рівно без його допомоги я самотужки не впораюся зі своїм завданням.

– Гаразд, – після нетривалої паузи буркнув гладун. – Мабуть ти маєш рацію. Та розмова ця довга, тож може поговоримо про все коли повернемося в нашу хатинку.

Хоч я й згоряю від цікавості, та все ж вирішую не підганяти події і трохи почекати. Тим паче, що ловлю на собі швидкий погляд сеньйорити Ангеліни, який так і благає щоб я без зайвих суперечок прийняв цю пропозицію.

– В хатинці так в хатинці, – бадьоро кажу я і відразу додаю. – Тоді давайте повертаємося до неї.

Дорогу назад ми долаємо верхи. Кучер веде під вуздечку коня, на якого заледве видряпався бородатий гладун, я з дівчиною тримаємося за крок позаду цієї парочки. Вибравши момент коли поштовий комісар вчергове накинувся шпетити свого слугу, сеньйорита Ангеліна ледь чутно шепче мені:

– Благородний лицарю, молю вас, заради моєї безпеки, нічому не дивуйтеся і погоджуйтеся на все що вам скажуть. Від цього залежить моє життя, яке ви вчора вночі поклялися захищати і оберігати.

– Добре, зроблю як скажете, – відповідаю так само тихо я, хоча в останньому нагадуванні не має ніякої необхідності. Я ж бо звик виконувати свої обіцянки які даю молодим дівчатам і сеньйорита Ангеліна тут не виняток.

Добравшись до хатинки ми зручно вмощуємося на призьбі і сеньйор Чапек розпочинає свою розповідь:

– Пане лицарю, бачу у вас за останній день виникло чимало питань до мене. Що ж, спробую задовільнити вашу цікавість і відповісти на деякі з них. Спершу мушу зізнатися, що є зовсім не тим за кого себе видаю. Насправді я не маю ніякого відношення до імперської поштової служби. Це лишень машкара, прикриття для тої справи якою займаюся реально. Для всіх це сувора таємниця, та вам я зараз відкрию її.