Сьогоднішня наша мандрівка суттєво відрізнялася від вчорашньої. В першу чергу кардинально змінилася поведінка самої сеньйори Ангеліни. Якщо весь попередній день вона не вгавала зі своїми нескінченними запитаннями, то тепер наче води до рота набрала. Сиділа в кареті, принишкла мов та мишка в своїй нірці, і до полудня й слова не промовила. Як я не намагався заохотити дівчину до дружнього спілкування все було даремно. Мої жартівливі історії і веселі бувальщини залишилися без будь-якої відповіді. У мене навіть склалося враження що я, ніби якийсь пришелепкуватий недоумок, розмовляю сам з собою.
Зате значно активніше тепер поводився сеньйор Чапек. Де й поділася його нещодавня апатичність. Чолов’ягу здавалося якийсь ґедзь вкусив. Він все частіше та нетерплячіше висовував голову з віконця карети. Когось сподівався побачити на дорозі, чи виглядав якісь лиш йому відомі орієнтири? Хто зна. Та імперський тракт попереду був абсолютно безлюдний, а лани що колосилися вздовж його узбіччя нічим надзвичайним не відзначалися. То що з такою наполегливістю видивлявся поштовий комісар?
Коли сонце запалало просто над головою я отримав відповіді на частину своїх запитань. На обрії з’явилися обриси високих пагорбів, вершини яких поросли густим лісом. До них вела звивиста польова стежина, що губилася серед високих пшеничних посівів. Як тільки ми добралися до розгалуження доріг сеньйор Чапек стрепенувся і щось владно наказав кучерові. Що саме я не зрозумів, бо все сказане було знову на незнайомій мені говірці. Потім помітно повеселілий чудернацький гладун звернувся до мене.
– Пане лицарю, маю до вас одну цікаву пропозицію, – на диво радісним тоном промовив поштовий комісар.
– З готовністю її вислухаю, – я зацікавлено нашорошую вуха.
– Ви напевне вже здогадалися, що я з племінницею подорожуємо не просто заради власного задоволення, а з певною метою, – починає обтічно пояснювати свою пропозицію сеньйор Чапек. – У мене є важливе державне завдання, котре я мушу виконати якнайшвидше. Імперський тракт, яким ми зараз прямуємо, на жаль не веде нас прямо до того місця що мені потрібно. А ось ця польова стежина дозволяє помітно скоротити шлях і зберегти чимало часу. Я збираюся продовжити свою подорож саме нею та пропоную вам і надалі бути нашим попутником. Звісно ви можете відмовитися і ми з розумінням поставимося до вашого бажання мандрувати тим шляхом який самі для себе виберете. Та в компанії з нами дорога видасться коротшою, легшою і веселішою.
Овва! Ось таких слів від цього завше набурмосеного мовчуна я аж ніяк не чекав. Відразу в душу закралася підозра, що щось тут не те і в пропозиції сеньйора Чапека є якийсь прихований підступ. На мить, все ще вагаючись, нишком зиркаю на сеньйориту Ангеліну. Дівчина сидить зіщулившись в глибині карети. Побілілі вуста у неї міцно стиснуті, вії тріпочуть наче крильця метелика, від схвильованого подиху груди важко здіймаються під сіро-зеленою тканиною дорожнього плаття. Племінниця поштового комісара дуже знервована і мені чомусь видається, що зараз вона з острахом очікує на мою відмову.
– Гаразд, – промовляю я прийнявши остаточне рішення. – Будемо і надалі подорожувати разом. Час для мене не має суттєвого значення, а от від приємної компанії відмовляти не годиться. Синьйор Чапек, ведіть нас своєю коротшою дорогою. Але спершу давайте трохи заморимо черв’ячка, бо щось я зголоднів.
Моя відповідь викликає неприховане полегшення в обидвох попутників. Дівчина ледь помітно всміхається мені кутиками вуст, а от її дядько відкрито демонструє своє задоволення щасливим вишкіром на одутлій, бородатій мармизі. І лише кучер традиційно незворушно сидить на козлах та енергійно відганяють хвостами набридливих мух наші коні.
Ми з’їжджаємо з імператорського тракту і робимо зупинку під першим-ліпшим деревцем яке зустрічаємо на своєму шляху. Обід триває недовго, та під час нього до сеньйори Ангеліни починає повертатися її колишня життєрадісність. Вона знову задає запитання і з зацікавленістю вислуховує мої відповіді. Звісно до тої жвавості і допитливості, що були вчора зараз ще далеченько, та мене втішають навіть ті маленькі іскорки бадьорості, які зрідка зблискують в її прекрасних очах. А розповідаючи про якийсь кумедний випадок з власного життя мені вдається навіть викликати легку посмішку на дівочому личку.
Пообідавши ми знову рушаємо в дорогу і надвечір добираємося до підніжжя одного з пагорбів. Тут стежка зникає в лісовій гущавині, а навкруги немає й найменшого натяку на людське житло де можна було б переночувати. Та поштового комісара ця обставина ніскільки не турбує. Навпаки, з кожною подоланою милею він стає все енергійнішим і активнішим. Наполовину висунувшись з віконця карети, яку безбожно трясло на вибоїнах, гладун не зводив очей з лісу що наближався і час-від-часу віддавав короткі накази кучеру.
– Сеньйор Чапек, чи не пора нам зупинитися і подумати про те де і як ми будемо сьогодні ночувати? – врешті-решт не стримуюся я.
– Не переймайтеся так цим, ясновельможний пане лицарю, – відмахується від мене мов від надокучливого комара чолов’яга. – Я добре знаю цю місцину. Тут неподалік є лісова хатина. В ній ми і проведемо цю ніч.
Трясця, та про що ж зараз думає цей безмозгий бевзь? Ну нам чоловікам не звикати до таких маленьких незручностей, але ж у нашій компанії ще є молода дівчина. Як вона почуватиме себе в якійсь занедбаній хижці та ще й посеред лісової діброви? Тут же врім всього іншого на нас може чигати смертельна небезпека. Всілякі перевертні, упирі, песиголовці та інші нечестиві створіння якраз і полюбляють такі ось глухі, відлюдькуваті місця. Є велика ймовірність того, що хтось з них, навіть випадково, сьогодні наштовхнеться на нас. А як захищатися, коли зброя і бойові навики є лише у мене одного?