Залишивши військову службу в кардинала Фелліні я й гадки не мав наскільки складним та небезпечним може стати моє повернення на Батьківщину. Численні неприємності чигали ледь не на кожному кроці по дорозі додому. Вже від самого початку подорожі, малі та великі негаразди посипалися на мене мов горох з продертого лантуха. Спершу я, з друзяками-побратимами, по-дурному вплутався в бійку у портовому шинку і ледь не загинув там від укусу ядовитої рептилії. Дальше було плавання з Андалузьких островів на материк під час якого наш корабель захопили морські розбійники. Полон у піратів тривав недовго, адже в запеклому двобої мені пощастило вбити їхнього капітана. Ну а потім виявилося що мій слуга-зброєносець це замаскована лісова мавка, а бранка бандитського ватажка, синьйора Загра, не хто інша як норовлива донька морського володаря. Я не все втямив в їхніх сімейних чварах, та той шторм який підводний повелитель наслав, як покарання, на наші голови, мені не забути ніколи.
З усіх цих випробувань мені не лише пощастило вийти цілком неушкодженим, але й на диво навіть неабияк розбагатіти. На піратській шебеці знайшлося чимало награбованого добра. Русалці і мавці золоті дублони і коштовне каміння було ні до чого, а я принципово не бажав наживатися на чужому горі. Повернув собі лише той кошіль з монетами який отримав у кардинальського скарбника. Побачивши таке сеньйора Загра розуміючи всміхнулася, зняла зі свого плаття велику срібну брошку у формі метелика, крильця якого були щедро розцятковані численними діамантами, рубінами, смарагдами і подарувала мені. Сказала що це її віддяка за допомогу в їхньому визволенні. А щоб я не думав приндитися відразу ж попередила, що моєї відмови вона не прийме, а дуже розгнівається і накладе за це на мене якесь лиховісне закляття. Робити було нічого, я був змушений прийняти прикрасу з рук русалки, здогадуючись що вона мабуть вартує цілого статку. Всі інші скарби ми за спільною згодою витратили на благодійність.
Поки мандрували втрьох я почував себе у відносній безпеці. Два заряджені пістолі заткнуті за пояс та гостра шабля в піхвах збоку були гарантією того що звичайні, поодинокі розбишаки тричі подумають перш чим лізти до нас. Ну а від більш могутніших супротивників нашу невеличку компанію мала захистити магія двох моїх чарівних товаришок. На що вони обидві здатні я бачив під час морського буревію, і тепер ніскільки не сумнівався в тому, що легковажним нападникам буде, ой як, непереливки, коли русалка і мавка випустять проти них на волю свої могутні, чаклунські сили. На щастя братися за зброю та використовувати нищівні закляття нам не довелося з тої простої причини що ніхто так і не наважився потривожити наш спокій.
Спільна подорож з русалкою та мавкою врешті-решт закінчилася, я гречно попрощався зі своїми супутницями і тільки залишившись наодинці задумався над тим як же мені продовжувати свій подальший шлях. Не те щоб мене надто лякало, що надалі, в дорозі, доведеться розраховувати виключно на власні сили. Відчайдушності і безстрашності мені завжди вистачить щоб достойно зійтися в двобої з будь-яким ворогом. А якщо бойова вдача все ж відвернеться від мене, то прийняти смерть в поєдинку з достойним супротивником, не такий вже поганий кінець для такого мандрівного лицаря як я. Однак, скажу відверто, потрапити в потойбіччя мені ніскільки не хотілося, а здоровий глузд підказував що тепер не завадить пошукати собі нове товариство. Хоча б для того, щоб вберегти власну голову на шиї, допоки не доберуся до своєї мети.
Взагалі то, моє легке занепокоєння не складно зрозуміти, якщо взяти до уваги ті чутки що поширювалися про місцевість яку мені в подальшому доведеться подолати. Своїх магічних приятельок я залишив на кордоні з імперією цісаря Леопольда Четвертого. Країна ця все ще займала чималий кусень території на карті континенту і в минулому її правителі славилися своєю войовничою та загарбницькою вдачею. Однак, з плином часу, монархія помітно занепала, а її очільники давно вже втратили свою запальну рішучість. Якщо вірити оповідкам зустрічних подорожніх, то імперія потихеньку розлазилася на шмаття, мов старий кожух, а сам цісар тепер нагадував радше безвільного слимака, чим достойного керманича великої держави.
Всі ці слухи практично відразу підтвердилися коли я добрався до митної застави на кордоні імперії. Черга там зібралася чималенька. Добрих два десятки возів з крамом, котрі ніяк не могли дочекатися своєї черги пройти прикордонну перевірку. Розслаблено сопіли впряжені у важкі фури воли, невдоволено буркотіли їхні візники, дрімаючи під теплим промінням вранішнього сонечка, десь попереду, значно гучніше, невдоволено галасував та нестримно лаявся, хтось з власників цього торгового каравану. І здавалося кінця-краю нашому чеканню тут не буде ніколи.
Щоб трішки розважитися я вирішив не сидіти на місці. Позаду останнього торгового возу, скромно притулилася до узбіччя дороги, невеличка похідна карета. Попелясто-сірий корпус, двійко хирлявих коней, щільно запнуті фіранками, запорошені віконця. На дверцятах побляклий герб поштової служби імперії – білий голуб, на блакитному тлі, з розпрямленими крилами і письмовою цидулкою в дзьобі. Миршавий кучер, що незворушно завмер на своїх козлах, і здавалося повністю випав з реальності.
Я підійшов до карети і делікатно постукав у дверцята карети. Фіранка вмить відсунулася і у віконці з’явилася насуплена мармиза бородатого чолов’яги. Вигляд у нього був доволі невдоволений, та це не завадило мені чемно привітатися:
– Доброго ранку, вельмишановний синьйоре! Вибачте якщо потурбував, та схоже ми тут застрягли надовго, а тому я взяв на себе сміливість познайомитися з вами.
З неприємним рипом дверцята трішки відчинилися і, у відповідь на своє звернення, я почув коротке басовите: