Випалена земля встелена уламками будинків та осколками снарядів. Де-не-де видніються кучугури снігу, пробиті наскрізь кулями. Серед похмурого неба літають чорні ворони, шукаючи собі поживу серед мертвих тіл. Вдалині чути звуки градів та автоматної черги.
Посеред цього, біля ущент зруйнованого будинку, стояла маленька дівчинка. На вигляд їй було біля 8 років, але на руїни дивились заплакані очі старця. Горло зірвалось від криків і залишалося здатним лише на хрипке "мамо". Її тендітної шкіри торкався холодний вітерець, від чого вона тремтіла наче від пропасниці. Тоненька сукня була пошматована уламками будинку й вкрита штукатуркою. Та й сама дівчинка виглядала так, наче щойно вибралась з-під завалів. У руці вона тримала брудного ведмедика, з якого, наче кров, точилася вата з вуха.
Минуло півдоби від моменту попадання снаряду в будинок. Увесь цей час дівчинка шукала батьків серед завалів, і хоч скільки енергії було б всередині маленького тільця, воно нарешті втомилось від тривалих кружлянь. Босі ноги завмерли й присіли неподалік від того місця, куди виходили вікна квартири. Просто по звичці. Її очі дивились на те, що було колись "домом".
Навіть звідси виднілись розтрощені тіла людей під завалами, але серед них, на жаль чи на щастя, не знайшлось її батьків. Дівчина встигла перевірити це сама. Спочатку було моторошно, але з часом вона звикла. Це лише трупи; вони не могли вже причинити болю. Але батьків серед них не було. Надія знайти близьких продовжувала жевріти всередині дівчинки, але до неї потихеньку підкрадалась зневіра.
Вона стояла й дивилась на ці розвалини, не маючи й гадки, що робити далі. Раптом на її тендітне плече впала тяжка рука в зеленій рукавиці, і дівчинка злякано озирнулася назад. На її дивилось добродушне обличчя солдата. Його очі наче усміхались у такт сивим вусам. За густою бородою було ледве видно слід посмішки. Його громіздке тіло, здавалось, от-от розірве форму й бронежилет. Міцні руки впевнено тримали автомат, напрямлений вниз. З плеча визирав шеврон української армії.
— Що ти тут робиш, дитино? — схвильовано запитав він.
Від усієї цієї фігури віяло добротою й щирістю. Крім того, він говорив українською, яку тривалий час доводилось не чути з уст військових. Тому дівчинка інтуїтивно вирішила довіритися незнайомцю.
— Я... я тут живу, — відповіла вона тремтячим голосом.
Солдат подивився на руїни будинку, і його очі спохмуріли.
— Що тут сталось? — запитав він
— Снаряд влучив у будинок.
— Ти не бачила, з якої сторони?
Дівчинка похитала головою. Солдат зітхнув і сів на коліно перед дівчиною.
— Ти не хвилюйся, усе буде добре, — і накинув на дівчину свою солдатську куртку, яку ледве зняв з-під бронежилета. — Злі дядьки вже звідси пішли. Ти ж не дуже їх боялась?
Дівчина похитала головою.
— Вони багато поганого зробили?
— Переважно погрожували, коли ходили від квартири до квартири й просили їжі. За відмову могли й побити, — пауза. — А потім розстріляли мого дядька...
— Ти це бачила?.. — сумно спитав військовий.
— Ні, чула від батьків.
— За що з ним так?
— Він відмовився впустити їх у будинок.
— У твого дядька була сім'я?
— Так.
— Що ж з нею сталося?
Дівчинка стенула плечима.
— Не знаю, батьки тоді мене помітили й замовкли.
Солдат здригнувся.
— А що ще було?
— Багато чого. Людей кудись забирали й не повертали, катували прямісінько у квартирах тих, хто мав українську символіку, грабували, залякували... Усе це страшно згадувати.
— І не треба, — сказав солдат дівчинці, пригорнувши до себе. На його щоці заблищало дві великі сльози. Військовий взяв її лагідно на руки, намагаючись закутати дитину ще щільніше в куртку.
— А тепер ходімо, — промовив він.
— Куди? — здивувалася дівчинка.
— До батьків. Можливо, вони чекають тебе десь в укритті.
В очах дівчинки заблищала надія. Від радості вона й забула, що на момент обстрілу її батьки знаходилися з нею у квартирі.
— Тоді ходімо, надіюсь, що вони все ще живі.
— Я теж, я теж... — сумно сказав солдат, ідучи подалі від будинку й залишаючи позаду труп дівчинки, пошматований уламками будинку. На її грудях колихалась чорна пір'їна — мітка ангела смерті.