37. Настя

Настя

— О, почалося, — вже вишкіряється той у недовірливій гримасі. — Про багату сім'ю знає, прізвище знає... ми ж навіть не в одній групі вчимося. Зізнавайся, що ще ти накопала про мене?

Хлопець трохи нервово поправив прямі локони свого чорнявого волосся. А я не могла не насолоджуватись тим, як же легко... Він на все це піддається.

Ахах! Ну це треба ж таке! Як легко його можна зацікавити чи... збентежити.

— Та не так уже й багато взнала, — знизила плечима максимально байдуже і продовжила домальовувати захід сонця над водою. Фламінго вже якраз закінчені.

О! Навіть не помітила, коли завершила їх. Таки забалакав мене той чорнявий! Чи то вже я його? Сама ж покликала...

— Ти навмисно продовжуєш малювати, коли я тебе запитую щось важливіше?!

Я відчула мурашки по шиї й, обернувшись, несподівано побачила такі темні іскорки в тих чорних, немов бездонна ніч, очах.

Ох... схоже, сімейні таємниці — то для нього свята тема.

— Я дійсно знаю мало. Не переймайся. Та й... навіть якби знала більше — у мене зовсім немає причин шкодити тобі...

— І все ж я маю знати все.

— От все йому і подавай! Трясця! Знаю лише, що сім'я Злополучних володіє кількома кампаніями з виробнтцтва чогось там для машин... Чи то, може, квітів? От і все.

Проте хлопець вмить відрізав відстань між нами настільки швидко, що я аж торкнулася стіни спиною.

ЦЕ НАДТО БЛИЗЬКО!

— Я навіть імені твого не знаю ще, а ти вже знаєш все про мою родину? Це важливо. Якщо ти хоча б чимось промовишся комусь... То я навіть не знаю, що з тобою зроблю.

— Макс... я не...

— Тільки посмій, чуєш?

— Та я не буду!!! Воу, по легше! Все! Заспокійся, Макс.

Сказати, що я була вражена, — це ще нічого не сказати. Цей хлопець зі збентеженого вмить перетворився на якогось халка тільки-но я хоч якось торкнула цю тему...

— Вибач, не думала, що для тебе це так важливо. Ніхто в коледжі про це не взнає, обіцяю.

— Присягнися.

— Що?!

Та трясця! Його сім'я що, чимось незаконним займається, що він весь аж ледь не трясеться через це все?! Треш...

— Присягаюся, ніхто не взнає, — і з серйозною міною на лиці кладу руку на серце.

— Добре, — вже спокійніше буркнув той та вмить змінився на лиці. Помітив, як його руки стояли по дві сторони між моєю головою на стіні. Відсахнувся, немов та плитка на ній була розпеченою сонцем.

— Пхах, — я ледве стримала смішок, стиснувши губи між собою.

Як йому вдається залишатися таким сором'язливим, коли перед цим аж так мене притис до тої стіни?! Ммм, цікаво.

— А ти ще цікавіший, ніж я думала, — шепнула ледь чутно. Навмисно.

— Що, що?

— Нічого, — відійшла від стіни, щойно той високий дав мені таку можливість.

— Що ти сказала?

— Кажу, допомогти ж тобі хотіла, забув?

Борг за те, що він врятував мене, сам собою не зникне. Зроблю цю "терапію" та й піду собі одразу.

— Ну, розказуй, що тебе там так хвилювало?

Макс стоїть трохи згорбившись, і крутить у пальцях край рукава. Блідість його шкіри при яскравому світлі здається майже сяючою, а чорні очі ніби дивляться крізь мене. Такий погляд...

Ну вампір! У нього природня зовніщність вампіра! Серйозно, кожен раз коли я випадковопроходила повз нього в коледжі, то завжди не могла відвести очей через цю асоціацію!

Знов відвовліклась... Ой...

— Та нічого цікавого. Просто... Розумієш, я сам винен у цьому.

Він говорить надто тихо, майже собі під ніс. Я помічаю як на його скулі сіпається м'яз, ніби кожне слово мусить пройти через щось дуже тісне.

— Винен у чому?

— У тому, що так сильно... змінився.

Пауза між «сильно» і «змінився» така довга, що я встигаю відчути, як стискається щось у мене в грудях.

— Ооо... Ще б пак. Звинувачувати себе в тому, що ти змінився! Ти серйозно? Геній.

Я навмисне кажу це легко, з іронією. Хочу перевірити, чи не зламається він від одного невдалого слова.

— Що? Пхах! Та припини, я ж серйозно!

Він коротко смикає плечем, ніби його вкололи. Сміх виходить гострим, нервовим, зовсім не схожим на справжній.

— І я теж.

Усмішка сама сповзає з мого обличчя, щойно я розумію все. Те, що він приховує, не жарт і не примха. Це біль, і він носить його в собі вже дуже давно.

— Макс, щоб ти не зробив, люди не винні в тому, що вони змінюються.

Чорноокий напружено відводить погляд і проводить долонею по густому волоссю. Чорні пасма розсипаються під пальцями. Рука на мить завмирає на потилиці, ніби він хоче заховатися за власною долонею.

— Ти не розумієш...

— То поясни.

— Не можу.

— Чому?

Макс зітхає. Плечі опускаються, і видно, як він утомився тримати себе в руках. Він повільно повертає голову, і його темні очі нарешті зустрічаються з моїми. Від цього погляду мене пробирає легкий холодок.

— Бо тоді ти побачиш, в яку розмазню я перетворився.

— Розмазню?

— Ага.

Він відповідає занадто швидко, ніби боїться передумати.

— І це ти називаєш змінами?

— Не тільки. — Він криво всміхається. І в цій посмішці я помічаю таку приховану вразливість, що в мене перехоплює подих. Куточок його вуст тремтить, хоч і намагається це приховати. — Раніше я хоча б знав, чого хочу. Міг сказати «ні», міг послати когось, якщо мене діставали з не потрібними проханнями, а зараз...

Він замовкає, і його пальці стискаються в кулак на коліні. Кісточки білішають ще більше на тлі блідої шкіри.

— А зараз?

— А зараз я по десять разів думаю, перш ніж щось сказати. Постійно думаю, хто що подумає. Чи не виглядатиму дурнем. Чи не скажу зайвого. Чи не зроблю щось не так.

Слова виривалися з нього дедалі швидше, ніби довго стояли за замкненими дверима. Я не перебиваю. Просто дивлюся, як напружено ходить його кадик.

— І тебе це бісить?