36. Макс і Настя. Не зріла

— Хей!

— А? — я враз завмер, обернений до неї спиною.

Що за... Ні-ні-ні!

Ні.

Якого милого ця дівка тут узялася?

— Ти ж Макс?

Охх, ні. Ну звичайно ж вона й ім'я моє звідкись прознала.

Агх, за що мені це?

Я повільно обернувся до неї. Діватися вже було нікуди. Не тікати ж від неї — це виглядало б смішно з боку.

— Підійдеш ближче, чи так і будеш стояти там за три тисячі миль, немов хтось ноги відняв?

— Що треба?

— М?

— Що. Тобі. Треба, — повільно процідив я кожне слово, немов через силу.

Я стояв десь за п'ять метрів від неї. Дівчина, схоже, ніяк не зреагувала на мою "люб'язність" — просто махнула рукою, зазиваючи підійти ближче до того закинутого будинку. Її графіті ще свіже. Блиск фарб під сонцем виглядав ще яскравішим.

Я закотив очі, проте все ж підійшов.

Скаже якусь дурню — а потім я піду. Одразу ж піду.

— Чого ти такий, немов у воду опущений головою вниз?

Я вже хотів відмахнутися, та мимоволі перевів погляд туди, куди дивилася вона.

Рихлі, потріскані стіни старого будинку вкривала облуплена штукатурка й темні сліди часу. Місцями визирала цегла, а сірий бетон давно втратив будь-яке життя.

І саме на цьому мертвому тлі її графіті різало очі своєю красою.

Двоє фіолетових фламінго стояли у дзеркальній воді, що відбивала полум'яний захід сонця. Помаранчеві, рожеві й золотаві відтінки розтікалися по намальованій поверхні так живо, ніби вода й справді ледь тремтіла від легкого вітру. Яскраві кольори буквально світилися на тлі занедбаних стін, змушуючи забути, що переді мною всього лише старий покинутий будинок.

Немов шматочок іншого світу випадково вріс у цю руїну.

— Оххх... не твоє діло.

— Ой, та годі тобі, — вона відклала балончик з фіолетовою фарбою убік, до десяти інших. — Я ж бачу, тебе щось непокоїть.

— Бачити може кожен. То й що?

— А вислухати — не всі.

— Що?

— Може, хочеш комусь розповісти?

— Ні. Але навіть якби хотів — чому б це мала бути ти?

— Бо ми не знайомі. Взагалі.

— І? Легше тобі від цього не стає. Пхах.

— Мені завжди легше відкритися тим, кого я взагалі не знаю. І не тому, що довіряю, а тому...

— Що думатимеш: "ми з ним точно більше ніколи не побачимось"? — вирвалось таки з мене раніше, ніж я встиг це стримати.

Вона всміхнулась і тихо мовила:
— Так.

Я лиш фиркнув. Ще одна, яка думає, що зрозуміла щось про мене з першого погляду.

— Чому ти взагалі хочеш допомогти?

Вона мовчки потягнулась за черговим балончиком фарби — хоч спершу відклала це заняття навмисно, схоже, заради більш-менш щирого вигляду розмови між нами, — а тепер, немов навмисне, не відповіла одразу, спершу домалювавши крило одному з фламінго.

— Я бачу, ти швидко забув, що зробив раніше.

— Що?!

Про що вона взагалі? Трясця. Невже вона знайшла якийсь компромат на мене чи на моїх хлопців — тепер уже колишніх друзів — і хоче цим мене шантажувати?

— Хіба не ти там так героїчно й безкорисливо врятував мене раніше? — сказала вона чи то саркастично, чи то й справді щиро — я й сам не міг розібрати за тоном її голосу, чого вона цим добивається і чого чекає від мене зараз.

Ой, та цих дівчат не зрозумієш. Взагалі ні! За що мені це?

— Ну так, я... І?

То вона все ж не має на мене ніякого компромату?

— Ну то вважай це моїм способом сказати "дякую".

— Аа, — зітхнув я, і напружені плечі вмить опустилися. — Просто віддячити хочеш?

— Ну... це надто голосно сказано, але так.

— Простіше було б сказати "дякую", замість того щоб утруднювати себе якимись дивними подачками в мій адрес.

Не потребую я нічиєї подяки. Особливо такої дивної.

— Саме тому я і роблю останнє, а не перше.

Мій погляд мимоволі завмер на її очах, злегка притінених козирком кепки.

Що за... вона що, жартує? Чи справді так думає?

— Ти знущаєшся чи як?

— Ні, я просто не звикла залишатися перед кимось у боргу. Особливо перед тим, хто дійсно врятував мене від сильного сорому... тож вважай це моїм щирим бажанням віддячити тобі, і все.

— Ох...

Я навіть не знав, що їй відповісти. Сама думка, що хтось хоче мені віддячити — що в когось узагалі була причина це робити, — чомусь муляла більше, ніж мала б. Наче прийняти це означало б визнати, що мені це потрібно. А мені не потрібно. Нічиє.

— Ну і чого ти зараз хочеш від мене? Щоб я тобі почав розповідати буквально всі свої проблеми?

— Ні, дурнику, розповіси лише те, що мучить зараз. Прямо зараз. У даний момент. Дійшло?

— Так агресивно мене ще ніхто не хотів підтримати! — вирвалось з мене.

Я не очікував, що вона просто... засміється. Без насміхання — просто тихий, але щирий сміх.

Поправляє свою кепку.

Невже те, що кажуть у коледжі, правда? Вона дійсно ніколи її не знімає?

— Ну тоді добровільно дай мені тебе врятувати так само героїчно, як ти мене, — і тоді буде не агресивно, — ще трохи пирснула тихим сміхом.

Я дійсно зміг її чимось насмішити?

Вах... Я тільки зараз усвідомив, як же давно не спілкувався нормально з кимось протилежної статі.

Ангеліна хіба що, але й те було лише більш-менш нормально. До того ж я завжди сприймав її лише як старшу. Хоч різниця й не надто велика, все одно не розумію, як Матвій міг подивитися на неї саме з... такого кута.

Настя ж здається людиною мого віку, чи навіть молодшою. Бо давно вже я не бачив, щоб навіть хтось із моїх хлопців малював графіті чи вдягався так яскраво.

Ні. Виглядає максимально не зріло. І ще ця її "агресивна подача" в манері розмовляти, ахах!

Хоча й сам я не є еталоном зрілості. Не буду заперечувати — може, і я для когось виглядаю так само, як вона зараз для мене.

— Добре-добре. Дозволяю себе "рятувати", — намагався сказати серйозно, та все одно не зміг.