35. Вибісив Ангелика

"Вибісив Ангелика безкоштовно без смс і регістрацій"

МАКС

— Ти... Ти...

Я вишкірився в задоволеній посмішці від розгубленого лиця того блондина.

— Гарна фоточка, скажи?)

На фото чітко видно, як та ангельська фізіономія з надто вже не невинним сенсом повисла над Ангеліною в ліжку.

— Макс, видали її негайно!!

— А якщо ні?

— Ти...!!

— Ахах, що тоді ти мені зробиш?

— Скотина ти остання! Віддай! — вже тягнеться за моїм телефоном рукою, та я вмить обхожу його від стіни до сходів.

— Не парся. Вже видалив. — показав це на екрані прямо перед його очима.

— А? Так просто? — здивувався той та розкуйовдив свої блондинисті локони, швидше для заспокоєння.

Роки ідуть, а він такий же очевидний.

— Так. Так просто, — тихше відповідаю, ховаючи телефон. — Бувай.

— Почекай. — враз хапає мене за плече.

— Що? — не можу перестати задоволено всміхатись.

— Ти... Точно видалив?

— Так, ти ж наче не осліп і бачив. Чи, може, щось сталося? Ти кажи, поможу. Направлю до окуліста.

Провів долонею в повітрі над його очима, немов перевіряючи.

— Агх, та пішов ти в сраку, Макс!! Я... я так...

— Не бійся. Не звільнять її. Зачіпати Ангеліну не входило в мої плани.

— А тоді що входило?

— Ну... мабуть, лише ти.

— Що?

— Але тепер і це теж ні. Мені нудно вже з тобою. Ех... — вдаю таке обурення і розпач, якого ще, певно, цей світ не бачив. Навіть якщо притворного. Все одно не бачив.

— Що? — вже відверто дратуючись, ледь не зашипів той крізь зубки. — Оххх, ну вибачне, пане Злополучний, що вже не розважаю та не задовільняю вас! Може, мені ще вклонитися?!

— Ахах! Ні, того, що ти моє прізвище згадав, взагалі уже достатньо буде... Матвій?

— Що?

— Я вже піду. Пусти мене. Чи сам не хочеш?) — блондин надто довго стискав моє плече.

— Та пішов ти хоч уже! Попутного вітра у всі місця тобі!

— Ой, як дякую. І більше не проси мене бути перевізником речей твоєї дівчини.

— ВОНА НЕ МО-...

— А фото каже інше.)

— Фото вже нема. Ти ж видалив.

— Ооо, а я знав, що ти так заспіваєш.)

— Що ти зробив?!

— Нічого.

— Макс!!

— Просто перекинув фото тебе і Ангеліни в ліжку... кожному з вас в особисті чати.

— Що... Нафіга?!

— Бо я тебе знаю вже не один день, Загребельний! Ти на другий день одразу ж скажеш Ангелінці: "Ой, в нас нічого не було. Ой, вам здалося, Ангеліно. І ой, я взагалі вас не заслуговую, бо я такий..."

— Замовкни!!

— Ахах! Ну все. Фото є лише в тебе... і в неї.) Тож... Я пішов. Чао. — махнув йому рукою, вже навіть не дивлячись на того блакитноокого, поки спускався вниз сходами.

— Як же сильно я... ненавиджу тебе! — різко процідив настільки тихим, проте роздратованим шепотом, що мене аж мурашки по спині пробрали.

Та я лиш на хвильку обернувся до нього одним оком з-за спини й кивнув:

— Це взаємно, знаєш?

— Та йди вже! — хутко повернувся в її квартиру, аж гримнувши дверима.

Почувся щілчок ключів. Ооо! Тепер уже не забув замкнути їх. Все. Тепер я точно можу йти.

°°°

Вийшовши з під'їзду Ангелінки, я повільно йшов... Куди? Сам не знаю.

Куди? А от куди мені тепер податись? Я сам. Сам один, самісінький у цьому довбаному світі!!

І тільки зараз, завершивши ту "місію" з речами Ангеліни, усвідомив у повній мірі, що сталося щойно в коледжі...

Та мене ж кинула моя банда! Хоча ні, вірніше сказати, я прийняв таке рішення, але... Все одно. Вони зрадили мене! Паскуди невдячні! Та як вони могли піти проти мене?! П'ятеро на одного...

Щось копав камінець, поки доходив кудись там. Не важливо куди.

Ех... А я реально сам тепер...

— Ехххх... — отак зітхаєш вголос і надієшся, станеться зараз якесь диво. З'явиться хтось інший, хтось новий... Ба ні.

Ех, Матвій такий тупий. От чесно. Маючи таку шикарну, чисту та білу репутацію й популярність, ніяк і ніколи не користувався цим, щоб обзавестися якоюсь групою друзів чи хоча б щось типу того!

От був би я на його місці... Таке би точно не профукав. Але ж ні. В мене зовсім інше. Повністю протилежне щодо нього.

Мене боїться і, можливо, ненавидить весь коледж. Особливо дівчата...

А зате... Тепер мені точно немає чого втрачати! Так, давай станем дурним оптимістом зараз! Оххх...

Потер чоло від нервів. Та що робити? Просто піти додому. Не почувайся так, немов став бездомним!

Але... Але тоді чому воно відчувалось саме так? Немов я втратив щось, що було більшим за слово "дім"...

Та поки ходив по кількох вулицях туди-сюди, варячись як рак у тих роздумах, як раптом почув знайомий звук балончика.

Балончик з фарбою? Для малювання графіті?

"Кепочка?" Це ж точно та загадкова дівчина з коледжу!

Я тільки сьогодні бачив її з вікна на парах з тим же балончиком біля якогось закинутого будинку. Але зараз це вже зовсім інша вулиця. Зовсім інший покинутий дім. Надто далеко від коледжу... Хм, що вона робить тут одна?

Я оглянув її постать здалеку. Переконався. Так, це точно вона. Та ж сама чорна кепка, чорне худі й надто яскраві червоні лосіни. А кросівки були такими, немов у старшого брата стибзила. Пхех...

Пацанка? Чи, може, лише сьогодні не в настрої для кращого одягу?

Я завагався підійти. Та ні. Для чого? Ми навіть не знайомі. Окрім хіба тих рідких пересічень у коридорах коледжу, а також того одного випадку, коли я її врятував від...

Охх! І пацани про це прознали! Це фактично через неї! Тьфу! І чому я тоді не зміг пройти повз?

Байдуже вже. Розвернувся в іншу сторону, проте враз почув дуже дзвінке:

— Хей!

Її викрадач Темна Тінь... Читає її думки. 

Перегляньте Дар 2))) Там ВЕЛИКА хімія між героями. Нааіть якщо ви НЕ читали Дар 1 - можна. Дозворяю зразу Дар 2 😄