33. Він хоче мене?

АНГЕЛІНА
Матвій повільно ніс мене по вулиці, вийшовши з коледжу. Нікого не було. Здалося, немов весь світ завмер і не побачив би нічого, що б ми зараз не зробили...

Моя сумка так і залишилася там. Я трохи переживала за її "вміст". Але все ж останнім часом Максим поводився більш адекватно, тому не думаю, що він щось зробить при її перевезенні.

Враз серце здригнулося, коли я відчула, як великий палець Матвія трохи ковзнув по шкірі мого бедра поверх білої сукні.

Дихання збилося. В голові враз повстали спогади тієї п'янкої у всіх сенсах цього слова ночі... І я вперше згадала...

ОХХХ! А краще б ні!! Розчервонілася вся, немов зварений рак, у пательні в нього на руках!

— Я вже викликав таксі і... Воу, що з тобою?

— А?

— Від місячних можна так розчервонітися? — хоч і говорив те трохи занепокоєно, та все ж більше немов кепкував з мене!

— Матвій! — гнівно сичу, вдаривши його в плече.

— Тихше-тихше. А то можеш ще випадково впасти з моїх рук.

М'яка та ледь зухвала посмішка блондина просто вивела мене з рівноваги в ту ж мить... Він ніколи... Матвій ніколи не поводився так зі мною, принаймні не з таким виразом на лиці.

Немов уже знає, що все буде так, як хоче він!!

Агх! От тобі й "ангелик"! Раніше, що виходить, стримувався при мені, щоб не прорвати таку свою зухвалу натуру?!

— Не сердись. Тобі це не личить, — м'яко провів по моїй маківці, навмисно імітуючи те, як я гладила його по голові щойно.

Ох, та він точно знущається!

— Матвій... — тихо процідила крізь зуби. — Не забувай, що я старша.

— Овва! — враз вигукнув той, немов мої слова його ще більше потішили.

Таксі якраз приїхало, і він мовчки поставив мене на заднє сидіння, сівши поряд. І хоч я була ще трохи зла (бо, може, й місячні впливали теж), але на хвильку розтанула, відчувши це. З якою ніжністю він ставив мене на сидіння, немов найкрихкіший кришталь, з рук боявся впустити.

— Знаєш... — враз почав, наблизившись до мого лиця надто близько, від чого моє дихання спинилось.

— Що?

— За стільки часу... Ти вперше вказала на цю нашу різницю.

— Щооо? Про що ти? — вражено кліпаю очима. Мені вже навіть забулися мої слова, коли ми сіли й таксі поїхало далі.

— Ти вперше сказала оце: "Я старша", — шепотом випалив, щоб не почув водій, проте сам після цього не зміг втримати голосний сміх.

Я почервоніла... Серце нервово закалатало. Так, я дійсно вперше сказала це. Він же зрозумів, що це могло бути моїм слабким місцем між нами?

— Матвій... Я...

— Нічого. Все добре, — перебив, проте тихо.

Блакитноокий блондин трохи відсунувся від мене ближче до вікна, немов віддаляючись ментально, а не лише фізично.

От дурепа... Не варто було цього казати. Він же тільки-тільки перестав звертатися до мене на "ви"... І от я сама нагадала йому про нашу різницю у віці.

— М-Матвій... Я не-...

— Не треба нічого пояснювати, Ангеліно, — враз більш холодно заговорив той. Здалося, що навіть самі вуста його підіймалися в мові вже менш охоче.

Відвернувся повністю лицем до вікна, так що вже й не видно.

— Але ти...

— Я розумію, що ти жартувала чи так зреагувала на мої слова. До того ж ти зараз більш чутлива. Мені не варто було тебе нервувати.

Він уже був немовби не тут, а згадував щось. Поринув у ті спогади, які, мабуть, розкрила одна лиш моя фраза...

Продовжили їхати мовчки. Мертву тишу змогла перебити лиш тоді, коли водій таксі ввімкнув музику по радіо.

Мелодія була спершу легкою та монотонною, але потім поступово переростала у щось драйвове.

Я не могла дивитися нікуди, окрім як на плече Матвія, що так швидко повернувся, немов закрившись не від мене, а від самого світу.

Тіло стало скованим. Спина напружилась, плечі теж. Йому явно щось не давало спокою. І саме в цей момент... Не знаю як, інтуїція чи що інше, але я відчула, що діло було точно не в мені.

Це щось більше, щось гірше, ніж просто "неправильно сказані слова"!

Разом із ним спокій втратила тепер і я.
Про що він так думає? — це питання не давало мені спокою ніяк, але розірвати тишу слів у музиці в авто я не наважилась.

Згадалися слова Максима про Матвія... У ті рідкісні моменти, коли ми з ним залишалися надовго лише удвох, він інколи міг розповісти мені про свої занепокоєння щодо нього.

Коли це сталося, я перестала сприймати Макса як якогось бездушного хулігана. Проте Матвій не знає...

— Я не можу розповісти вам усе про його минуле та теперішнє життя, бо знаю... Матвій цього б точно не хотів, Ангеліно, але...

— Але що? Ну будь ласка, розкажи мені, Макс!

— Ангеліно Анатоліївно, ну чому ж ви до мене пристали з його секретами?! В нього й спитайте!

— ХЕЙ! Ти взагалі-то перший почав про нього!

— Я?! Ох... Ну добре. Справа в тім, що... Я думаю, ні для кого з нас не секрет, що Матвія дещо... травмувало?

— Так, я знала. Діло в його батькові-тиранові?

— Частково й так, але якби ж то проблемою були лише його побиття... Тоді б це травмувало його лише фізично, а не так, як... вони.

— Хто "вони"?!

— Ангеліно... Скажемо так. Це буде лише одна фраза, а ви вже трактуйте її як схочете... Життя Матвія постійно крутилося і досі крутиться навколо старших жінок. Він завжди відчував, немов прикутий до них назавжди, і ніби все його життя знову й знову змушувало платити собою за те, чого він ніколи не обирав...

Після того ця фраза не виходила з моєї голови. Ніколи.

І саме зараз, коли я нагадала, що "старша" (хоч і не сильно), по ньому одразу все стало видно.
°°°

Щойно останній світлофор засвітив зелене світло — ми опинилися біля мого дому.
Яка там робота і моя не пройдена пара? Мені стало байдуже на все... Хотілося знати одне — хто вони? Чи вона? Хто зробив це з моїм ангелом?

— З вас 250 грн, — монотонно буркнув таксист.

Я одразу потягнулася до сумочки за гаманцем та враз застигла... Нема! Сумка ж у Максима в аудиторії залишилась!!