32. Боріння Макса

 02.06. 2026. (Ви точно не вгадаєте, що буде в кінці)))

— Я... Я... — гримнув з усієї сили кулаком по парті так, що, здавалося, самі кістяшки заболіли. — Я не збираюся нікому нічого доводити!

— ЩО?!

— Я — це я! — тицьнув себе багато разів у груди. — І ніхто не може знати, ким я є насправді і коли я справжній! Ніхто, тільки я сам! І зараз... Я справжній. І колись... У ті часи цькування інших... Я теж був справжнім!

Усі завмерли.

— Отже, ти обираєш дві сторони одразу?

— Я... Я нічого не обираю!

— Не буває так, Максимку. Ти або кажеш так, або ні. Або ж... Якщо хочеш «третє», тоді просто стій і дивися, поки ми будемо рвати це лахміття і гратися з нашим новим дружком.

Він смикнув за рукав спортивки Матвія, а інший просто вдарив молодшокурсника коліном у живіт.

— СТІЙТЕ! — голосно скрикнув так, що легке ехо прокотилося величезною аудиторією.

Усі завмерли.

— Ага! Не зміг втриматися?! Значить... Ти вже давно зробив свій вибір, — різко вимовив той, і всі одразу ж спрямувалися до мене, забувши і про того хлопця, і про одяг Матвія.

— Що?! Ви... Ви чого, народ?!!

Я відступив на крок назад.

Вони всі просто зрадницьки почали насуватися на мене. Для чого? Для того, про що я думаю?

— Та як ви смієте?! — знову голосно скрикнув, вдаривши одного в бік та відштовхнувши від себе перш, ніж хтось встиг почати першим.

Він відлетів, ударившись плечем об стіну.

— Тепер ти нариваєшся більше, ніж міг би!

— Я?! Це я нариваюсь? Та ви... Ви....

Кулаки стиснулися, тремтячи від гніву.

— Зрадники! Я дав вам усе! Все, що ви зараз маєте в цьому коледжі, лише завдяки владі мого батька!

Вони застигли, проте вирази облич ще не змінилися.

— Забули? Деменція настала?! Одне моє лише слово — і всіх вас виключать звідси! Чули? Не просто заберуть стипендію, яку ви теж мали лише завдяки мені, а одразу виключать звідси назавжди!!! — кричав ще дужче, б'ючи себе в груди. — Я став нашим ядром, нашим засновником, нашим лідером, і я ж... маю право обірвати все це вщент за одну мить!! ВИ ЗРОЗУМІЛИ МЕНЕ?!

Усі збентежилися, а в найслабших із них промайнув страх в очах.

— На що вирячились? Розійшлися одразу і повернули речі їхнім власникам неушкодженими!

— ЩО?!

— Ти збожеволів?!

— Я сказав — повернули, або телефоную своєму батькові!

— О, який ти герой! Татусю подзвонить!

— Нехай і так, але не забувай, що його силою ми все це почали з самого початку та залишалися безкарними до кінця. У мене є на ВСІХ вас компромат.

— АХ ТИ Ж... — один із п'ятьох схопив мене за комір на шиї та стиснув. — Та я твій телефон зараз як...

— Ну то спробуй, — байдуже видаю, простягнувши його йому, щойно той притис мене до стінки. — Потім до кінця свого життя будеш відробляти гроші моїй сім'ї за айфон 18. Він вийшов буквально тиждень тому у продаж.

— Це... Айфон 18?

— Так.

Він мовчки відійшов, відсахнувшись від мене немов від гарячого вогню.

— Розійшлися, — різко процідив крізь зуби, і всі відійшли, пропускаючи мене до виходу. — Молодці.

Не на того напали, виродки!! Пхах! На що вони взагалі сподівалися?! Це смішно. Просто смішно.

Але й...

Боляче... Теж...

Я мовчки підійшов до крадених речей і запхав у кишені кожного по сто доларів (не встиг сьогодні розміняти гроші батька на гривні). І підписав листочками: «Вибачте за незручності. Гроші НЕ фальшиві, підіть і розміняйте».

Потім моє око випадково зачепилося за хлопця, що сидів на землі, потерпаючи від болю в животі.

— Як тебе там звати?

— Павло...

— Павло, тобі знайомі речі, які вони вкрали?

Той одразу ж здригнувся від страху та похитав головою.

— Я не крав їх, я ні в чому не винен! Будь ласка, не вішайте на мене вину!

— Та заспокойся. Я думаю, ти вже мав зрозуміти, що я... — оглянувся на своїх колишніх друзів. — Тепер не з ними. І не за них.

Той уперше підняв погляд на мене з підлоги, дивлячись із надією, немов мала дитина.

— Ох... — я сів навпочіпки біля нього, щоб бути на одному рівні. — Я б хотів, щоб ти повернув ці речі сам. Бо їм я не можу довіряти.

— Але якщо я принесу їх сам назад, а мене зафіксують камери...

— Занесеш це все до директорки і скажеш, щоб речі повернули їхнім власникам. Ніби ти випадково їх знайшов. Вони зроблять звукове оголошення про це потім, і власники самі підійдуть до директорки. Але обережно, щоб гроші з них не випали. І... — я запхав йому в кишеню дещо. — Це тобі.

— Що це? — виймає тремтячою рукою.

— На лікування. Якщо раптом тобі стане гірше від того удару в живіт. — Я зі зневагою глянув на всю ту компанію, повільно підіймаючись із підлоги. — Вставай, — простягнув йому руку.

Хлопець ще більш вражено, проте й вдячно глянув на мене, повільно обхопивши мою долоню.

Він оглянув купюри, які я йому дав.

— Це... Це що, 1000 доларів?!
— Угу.

— 1000?!!

— Та ж так, бляха, чого так дивуєшся?

Блін, може, і в куртки варто було покласти по 1000, а не по 100 доларів? Та ні, вони ж їх ще не встигли сильно порвати... Постраждало ЛИШЕ спортивне худі Матвія. А інші просто жбурнули, і все.

Ох, Матвій... Що я йому скажу? Мабуть, подумає, що це я, як завжди...

Ну і добре! Байдуже мені! Хай думає, що я не змінився, бо я... Не хочу, щоб він бачив мене таким. Може, це дійсно не я справжній?

Сумніви безжально пробилися в голову, та я лише відбився, щипнувши себе в бік, щоб переконатися в реальності.

— Все, якщо з тобою все добре, то вже йди до директорки.

Він зі страхом оглянувся на тих п'ятьох за моєю спиною.

— Не бійся, Павло, — поклав руку на його плече. — Я все... проконтролюю.

Він пішов до кабінету директорки, а я навмисне стояв у коридорі, щоб точно знати, що ці довбні не завадять йому підійти спокійно та без «пригод».