31. Роби вибір.

МАКС
— Стоп... Що це?!

Пальці завмерли під партою, так і не змігши підняти один з випавших предметів. Я побачив потемнілу пожовклу записку, до якої ниточкою був прикріплений крихітний дерев'яний коник.

Іграшка? Це дитяча іграшка?!

Для чого такі дивні речі їй? Ну... Можливо, це просто дивне тематичне запрошення в кімнату жахів? Так, точно! Чув про таке в рекламі... Тут немає нічого дивного, просто візьми вже її!

Та щойно мої пальці торкнулися листівки з дерев'яною іграшкою, в серці аж щось закололо. Наче смикнуло.

Піднявши голову з-під парти після того, як дозбирав ручки і гаманець, я намагався робити вигляд, що слухаю лекцію. Проте ту саму листівку покласти назад у сумку — не зміг. Щось не давало. А мої очі все ніяк не могли перестати розглядати того маленького коня.

Провів по його спині великим пальцем. Відчув якийсь маленький вирізьблений візерунок з надписом «для Лео».

Що...?

Чому на дотик мені здалося це так приємно та знайомо? І чомусь так легко і спокійно стало на душі...

Читаю записку: «Запрошуємо всіх вас відвідати пам'ятний день на честь Лео Глінського, який пішов з життя у віці трьох років».

ЩО?!

Німий ступор...

То це... Глянув на іграшку в долоні. Це його? Хто він для Ангеліни?

Ангеліні зараз 23 роки... Могла мати і дитину... Ото Матвій здивувався б!

Стривайте, а може, десь тут є його дата народження?!

Я перевернув листок, проте там не було. Дивно... Це ж запрошення на відвідини його могили, значить, і дата мала б бути.

Через довгий час, коли продзвенів дзвінок, я від несподіванки впустив дерев'яного коника. Серце враз завмерло. Він перевернувся на спину, вверх копитами. І на його животі я побачив висічену дату, що почорніла від часу.

Провів пальцем, щоб краще розібрати на дотик, бо сама іграшка мала, а надпис здавався розміром з мураху.

Кожен раз, коли я проводив пальцем по ній, тепло та спокій знову поверталися до мене...

2009. 18. 6.

НЕ МОЖЕ БУТИ! Це ж мій день народження! Пхах... Який дивний збіг. Ну просто дурний. Божевільний...

Виходить, це не її син.

У Ангеліни міг бути молодший брат?!!
°°°

— Макс? Уже кінець пар, ти чого тут досі? — підійшов один із друзів.

— А?

— І що це в тебе в руках?

— Нічого! — різко сховав ту іграшку з листівкою в сумку Ангеліни.

— А, я зрозумів... — раптом сказав, підходячи ще ближче до моєї парти.

Я чомусь напружився і різко встав.

— Що зрозумів?!

— Ти вже нарешті вирішив повернутися до нас і до наших справ, — натякнув, зиркнувши на її сумку, яку я щойно схопив і стиснув.

— Ти про...

Я навіть сам не одразу згадав, про що він...

— Я радий. Зараз інші прийдуть, поки всі розходяться додому.

Він свиснув, і дійсно до нас підійшло ще троє хлопців.

Ох... А я вже й забути встиг, чим ми займалися разом уп'ятьох...

Саме через це нас сторонилися всі.

— Дивись, що я приніс, — кидає недбало на мою парту чийсь портфель.

— Це ще нічого, а от який у мене улов, — жбурляє ще більш недбало чиюсь джинсову куртку.

З неї випав гаманець.

— А в тебе лише ця сумка?

— Так... — тихо відповів я, не знаючи, що й казати далі.

Навіть соромно було зізнатися, що цю я не вкрав.

— Що то за дивна іграшка була?

— Даси розглянути?

— Ні, — різко відповів, закривши сумку на замок.

Усі завмерли, дивлячись на мене так, немов я вчинив щось найдивніше у цьому світі! Я відчув їхні погляди й напружився сильніше.

— Я просто хочу... Сам розібратися з цими речами.

— Ааа, окей!

— Ахах, ну так би й одразу сказав! — злегка вдаряє мене в плече, сміючись.

Я тільки зараз усвідомив, що не повертався до цих справ уже як мінімум місяць...

Після того, як обставини звели мене з Матвієм та Ангеліною, мені було вже якось не до цього.

Я мовчки дивився на те, як четверо хлопців псували чужі речі, витягуючи щось собі. Ми часто так робили: або «жартували» з когось після всіх пар за межами коледжу, або ж просто забирали їхні речі, псували їх і повертали на місце.

Я не міг зізнатися, що річ у моїй руці була в мене не для того...

Чим я займався взагалі до того, як Ангеліна стала нашою вчителькою? Я вже забув про те, як жив раніше.

Мабуть, так вплинуло те, що, бачачи страждання Матвія в лікарні і не тільки, я... не зміг продовжити якось «заважати» йому нормально жити.

Та й мамі моїй він врятував життя...

Але не думав, що такі мої дивні сентименти поширюватимуться на когось іще, окрім нього.

Я ж не знаю власників цих речей, то чому мені не байдуже на те, що вони їх рвуть прямо зараз на моїх очах?

Бляха, та забий на це і все! Тьху!

— Добре, веселіться тут собі, а я поки маю вже йти...

Поклав її сумку у свій рюкзак. Не хотілося вдягати на плече, бо все ж видно було, що вона жіноча і не моя.

— Почекай, куди ти?

— Ну ля! А я тільки зрадів, що ти вже знову повернувся до нас!

— Тю, може, так на нього вплинув наш блондинчик?

— Що? Що ти несеш?! — скалю зуби.

— А що? Останнім часом там, де він, там і ти!

— Щооо?! Хей! Не завжди так! Це... Це просто збіг! Зараз же його нема!

— Ага... І ця сумка ніяк із ним не пов'язана? — показує пальцем на неї в моєму рюкзаку.

Я завмер.

— Або пов'язана з кимось, хто знає його?

— ...

— Ооо, судячи з твого погляду, я вгадав! Ахах... — засміявся, проте сміх той був майже знущальним.

— Це вас не стосується.

— Та я бачу, що все, що було в нас раніше, тепер тебе не стосується.

— Що? Що ти сказав?

— Зізнайся, Макс, ти вже не той.

— Тааа, прокачав свої скіли та спустив їх униз, ставши таким же розмазнею, як і наш Загребельний.

— Матвій тут ні до чого!! — викрикнув, штовхнувши його в бік. — І я — це досі я!