30. Я люблю її?

(30.05.2026)

МАТВІЙ
— Ні, у мене просто... Ці дні почалися...

— Що?! — я жахнувся... На ній лиця не було! Вся зблідла, немов скоро свідомість втратить!

— Ма-Матвій... І все-таки нам потрібно обговорити, що було минулої ночі? Ні?

— Ну...

Трясця! Та ніби ти сама не розумієш, що сталося!

— Ні! Тобто... Давай пізніше. У тебе зараз жахливий вигляд і стан.

Щойно після похмілля, так ще й зі свіжими місячними. І ворогу не побажаєш.

— Давай я відведу тебе назад, додому? — щільніше притискаю її до себе, обійнявши за талію.

— Тобто ти так і продовжиш звертатися до мене на "ти", так ніби нічого не сталося? А раніше так довго і принципово тільки на "ви" говорив, і... М?!

Прикрив її губи рукою знову, як у ту ніч. Дістала... Так бісить... Коли така права.
Невже я дійсно люблю її?!

— Так, все, мовчи і нічого не кажи. Я віднесу тебе додому прямо зараз, — впустив руку з її лиця і повільно почав підіймати, схопивши з-під колін дівчину.

— Але...

— Тш-ш-ш... Мовчи. Просто мовчи, Ангелін.

Ніжно-сірі оченята вражено закліпали на мене, проте руки щільніше обійняли за шию, немов не втрачаючи моменту дарма.

— Добре... — шепоче. — Але є одне "але"...

— І яке ж?

— Справа в тому... Що я забула сумку в аудиторії...

Трясця! То мені зараз доведеться йти і ще бачитися з цим неадекватним!

— Я схожу сама! Постав мене на підлогу!

— Ні!

Ще чого? Мене аж досі підкидує всередині після того, як Макс написав, що той старий вчитель заміняв її на парі, і вона його обійняла у вдячність! Тьфу!

— Стій тут, — посадив її на підвіконня.

— Куди ти мене садиш?! Я без прокладок! — повільно злазить, хапаючись за животик.

— ЩО?! То ти ще й умудрилася без прокладок сюди припертися?!

— Не кричи на мене, Матвій! — ніжно штовхає мене в бік. — Я ж після похмілля... І голова ще досі моментами болить.

Оххх... І знову цей ніжний тон, немов у п'ятирічки. Як вчора по п'яні. Ну добре, це мило.

Я зняв своє біле худі на замку та, приобійнявши її, пов'язав його їй на талії. Враз завмер, відчувши теплу долоню на своїй маківці, поки був нахилений трохи вниз.

— А... Ангеліна?

Почув тихий хіхік.

Та що ж це з нею?! Може вона ще й досі п'яна? Чи то місячні так на неї вплинули?!

Повільно підняв очі на неї. Її рука повільно та м'яко провела по моїй голові. Я відчув дивне поколювання в тілі. Це було так приємно...

Як же приємно!! Її доторки... Що вона так легко й без жодних зусиль робить зі мною?!

Не стримався і обійняв її, нахиливши голову вниз до її грудей, щоб могла продовжити гладити.

— Це не чесно... Ти граєш нечесно...

— Що? Що ж я зробила?

— Спокусила мене! Зіпсувала мене!

— Дуже смішно, — ніжно белькоче, продовживши гладити мене. Відчував, як пальці повільно перебирали мої світлі кучері.

І все це прямо тут, у коридорі коледжу... Її точно звільнять, якщо записи з камер переглянуть! Я ж її студент! Ах, трясця!

Після минулої ночі... Ми ніби двоє зійшли з розуму. А все, що я протягом довгого часу так стримував у собі, — почало вириватися назовні!

— Я серйозно! Не смійся! Ти... Т... Ти! Ти вчора взяла і так просто... Поцілувала мене! — шепотом викрикую, щоб ніхто не почув нас у коридорі.

Дівчина одразу ж перемінилася в лиці. Сірі очі збільшилися, а вуста м'яко привідкрилися від подиву.

— Я... Що? Так, чекай, хочеш ще мене винною виставити і вигадати щось?

— Що?! Ще чого?!

— А чого тоді в мене на шиї є ось це?! — привідкриває пов'язку на шиї, чи то якийсь легкий шарф, тицьнувши пальцем на велику вишневу пляму.

Засос...

— Я...

— О! Що? "Я" та й "я" — це все, що ти можеш сказати у своє виправдання? Б'юся об заклад, це ти першим почав учора! Хіба ж ні?

ОТ БЕЗСОВІСНА! Сама вчора зненацька як впилася мені в губи і... !!!

— Ну ти у мене отримаєш зараз! — знову хапаю її на руки. — Ми зараз заберемо твою сумку прямо так при всіх в аудиторії!

— Що за... Матвій, ти нормальний?!!

— А ти нормальна?! Так гратися зі мною...

— Та що ж я зробила?!

— Не дивись так невинно на мене! Благаю! Я... Після того поцілунку я — немов не я! Ти навіть не уявляєш, який ще ящик Пандори ти в мені відкрила, зробивши це! Безсоромна.

І перш ніж вона встигла сказати хоч щось, я вмить закрив її вуста рукою, продовживши тримати її тіло в одній.

—  Знаєш що? Байдуже на ту кляту сумку. Максу напишу, нехай принесе її! А ти підеш зі мною. Ти була права — нам варто поговорити про вчорашню ніч!
°°°

МАКС
У цих двох довбнів, як завжди, все цікавіше! Ох...

Що це?

Почув звук повідомлення.

"Принеси сумку Ангеліни до неї додому".

— ЩО?! — аж підскочив з парти.

— Максиме, у вас якесь питання?

— Ні... Кхем, вибачте... — тихо відповів вчителю і сів назад.

З яких це пір все саме так?! То я вам ще в посильні наймався?! Тьфу!

Закотив очі так, що ледь на лоба не налізли. Вгледів випадково знайомий силует у вікні.

Стривай... Це ж вона?! Та дивна дівчина в кепці!

Я присунувся стільцем ближче до вікна. Вона малювала графіті на закинутому будинку ресторану. Щось схоже на зграю фіолетових фламінго, над заходом сонця. У будь-якому разі... За цим процесом було значно цікавіше спостерігати, ніж за парами того старого. Тим паче тепер, коли Ангелінка зникла із тим "ангелом".

Дівчина в чорній кепці стояла не надто далеко, але й не надто близько від вікна. Проте я добре розгледів ту саму чорну кепку, що була на ній минулого разу, коли я не дав іншим хлопцям зняти її з неї.

І чого ж вона була так проти зняти її? Що вона ховає там? Така налякана тоді була через тих хлопців...

Агх, ні, і чому мене взагалі так зацікавила та дивачка? Ні. Дивна вона і все.