24 глава. Таємна дивачка змінить все... або Погодилась на сумнів

- Ангеліно, ви сьогодні вільні після пар?

- А?!

Несподівано підіймаючи погляд з підлоги до гори, я побачила його очі на відстані п'яти сантиметрів. Чоловік сів навпочіпки прямо навпроти мене, поки я стояла на колінах.

Ті темні-темні блакитні очі були як дзеркало. Я змогла побачити себе саму у їх відображенні.

- Мабуть коли ви дивитесь на зорі вночі ваші очі стають як нічне небо... Немов картина Вангога з тими зорями.

- Що?

- Що?!!

ЩО?! Я сказала це вголос?!! Добре що хоч не почервоніла!

- Ой, перепрошую, ехех... - нервово підриваюся з підлоги, хітчіш піднявши журнал та пенал - Я...

- А-ха-х... - тихо посміявся, і його погляд став немов теплішим - Дякую.

- Кхем... Нічого такого! Просто такі очі як у вас вперше бачу от і все!

- А-ха-х, та зрозумів я, зрозумів - теж встає і немов хоче проникнути в мої думки, бо його погляд магнетизує мене з кожною хвилиною все більше й більше - Ну то що скажете про сьогодні?

- А?

- Ну, ви вільні сьогодні?

- Так... Тобто... Ні! Вірніше... Я... Я хо-хочу сказати-...

- Пхех - перериває мене своїм тихим смішком, а я  й не знаю як реагувати.

- Вибачте, я просто-...

- Бачу, що ви згодні, бо першим сказали "так" - ледь помітно проявляється ухмилка, а всередині мене відбувається щось дивне.

Я не можу пояснити цього...

- Я... Ну...

Сказати остаточне так? Ні, Ангеліно, ти ж спершу хотіла тікати! Тьфу! Та що з тобою?!!

- Я все ж змушена...

Не роби цього! Ти чуєш?! Не роби цього!

- Погодитись.

- От і чудово, заодно познайомимося краще. Тоді коли вам буде зручно?

- Не знаю, в будь-який час - якось легко заладилась розмова далі, а в серці немов тріснуло легенько щось.

- Тоді як вам 17:30 в центрі?

- Чудово.

- Ну все, я мушу йти, до зустрічі, Ангеліно - посміхнувся м'яко на прощання, якось дивно обійшовши мене через двері.

- Так, до зустрічі.

І щойно двері зачинились я...

- Ах? Дурна, що це було?! - пошепки крикнула, а потім прикусила губу подумавши що він ще ж міг почути, бо ще не далеко відійшов...

Я впала назад на коліна від шоку... Як... Як ти могла погодитися...

Але в чому моя провина? Ми ж з Матвієм ще не пара. Та й приставку "ще" варто прибрати, бо невідомо чи взагалі станемо нею.

"Краще б ви не відчували це до нього" - згадалось смс Макса.

Він же не просто так написав це... Тепер розумію, що немов застерігав мене від того, що любити того ангела буде точно не найлегшим ділом. Хто зна, може я ридатиму від цих почуттів навіть більше ніж від колишнього... А тут такий статний чоловік, та ще й з такою цікавою та загадковою зовнішністю... Він немов зійшов зі сторінок роману про мафію. Настільки загадковим та мужнім було його лице.

Проте, на скільки він від мене старший? Я лиш зараз задумалась про це... Ай, та неважливо! Головне, що піду сьогодні розвіятись кудись після тої монотонної лікарні. В якій насправді ніщо для мене не було нудним через Матвія... Ох, ні, не починай! Варто спробувати переключитися на іншого. Так, варто. Любити того, хто цього не хоче - точно не найкраща перспектива.
...

Макс

Вийшовши з її аудиторії я відчув дещо дивне. Таке передчуття ні до чого хорошого не доведе.

Чому я взагалі влізаю в їхні справи?! Міг же пройти мимо і все! Ні, повернувся та поговорив із нею! Який у цьому сенс?!

Ох-х-х... Та це передчуття тоді не дало мені спокою і змусило зробити це. Ангеліні не потрібні ці почуття, вони зроблять тільки гірше. Я навіть уявити не можу, що буде робити Матвій якщо вона наважиться зізнатися йому.

Спогади:

- Зізнайся чесно, коли ти зрозумів?

- Зрозумів що?

- Що наша Ангеліна закохана у тебе!

- Що... Звідки ти-...

- Ти ж НЕ був здивованим коли застукав мене за розмовою із нею про це в палаті! Ні. Все що дивувало тебе - це лиш моя поведінка з нею. Матвій... Ти ж розумієш чим це пахне?

- Ох-х-х, чого ти хочеш Макс?

- Щоб ти не пудрив їй мізків та не давав даремної надії!

- Що?! Овва... Чути це від тебе - це немов почути від Гітлера - я хочу миру і щоб всі були живі!

- Послухай, зараз не про мене! Що ти будеш робити далі? Прикидатися не вихід!

- Я буду робити те, що вважаю за потрібне, а ти не влізай у це - різко просичав Матвій, помітно роздратувавшись.

- Ти... Я навіть не хочу говорити щось на кшталт: "Я розчарований тобою та твоїм рішенням", бо вже чисто як таточко прозвучу, але... Чому вона? Матвій, чому вона?! Ти всім раніше одразу в лоб міг сказати "я не люблю тебе", а їй ні? Чому їй ні?!

- По-перше, не прямо в лоб я те говорив, а по-друге... Це не твоє діло, Залучний, відійди з дороги! - трохи штовхає мене в бік своїм плечем та йде геть.
...

Ех, він запутався в собі і не знає чого хоче. А розгрібати все їй та мені якщо вона ще нити мені почне...

Оке-е-ей! Мені повністю байдуже якщо потім вона ходитиме з розбитим серцем! Повністю БАЙ-ДУ-ЖЕ! Вона мені ніхто і я їй теж.

Та коротше, я...

- Ей, дивись куди преш! - одразу на автоматі вспихнуло в мені, щойно зіштовхнувся з кимось у вузькому коридорі коледжу.

- Вибач, але ти наче першим в мене врізався. Чи може ми водночас? У будь-якому випадку в цьому немає моєї вини - якось насмішкувато та трохи гордовито відповідає дівча в чорнявій кепці.

- Пхах! - тільки й відав, не знаючи що відповісти.

Уже хотів піти на іншу пару.

- Стривай!

- Агх! - зупиняюсь, коли вже обійшов її - Що?

- Та чому ти такий нервовий? А-ха-х, скажи, не знаєш де аудиторія 333?

- Ні, не знаю.

Я знав, та... Нашо їй казати? Най в іншого спитає.

Продзвенів дзвінок. Вона здригунулась від несподіванки, а я вже нарешті вийшов з того темного коридору. Дівчина немов сліпе кошеня послідувала за мною. Постійно чув її настирні кроки ззаді себе.