23 глава. Новенький вчитель

                                                                          Ангеліна

- Добрий день, студенти! - зверталась чи то жартома чи всерйоз.

Так, вони мої студенти, та я сама ще донедавна була студенткою, тож досі незвично називати їх усіх цим словом.

Усі вони молодші за мене приблизно на 5 років...

Сама й непомітила як мимовільно почала виглядати Матвія серед них, але його не було.

- Добрий день! - відповіли всі майже хором.

- Ми дуже сумували за вами, Ангеліно Анатолієвно! - несподівано заявляє одна з дівчат.

- Так очевидно підлизується - шепоче хтось з хлопців.

О-о-о, так, я точно скучила за групою Матвія! (ні).

Ну, я провела і з ними не так уже й багато часу, бо майже одразу сталася ця ситуація з лікарньою і довелося їхати через нього, а потім... Ви вже самі знаєте, що потім.

- Я рада, що для когось моє повернення було радісною новиною, та в будь-якому разі нам потрібно братися за роботу. Я розумію, що ваша спеціальність ніяк на пряму не пов'язана з правознавством, але... Все ж вам необхідно знати "базу" для того, щоб захищати свої права. Наприклад, своє авторське право. Тому будь ласка попрошу всіх, а особливо хлопців, слухати мене уважніше, ніж у всі минулі рази.

- Ну, вибачте, як Загребельний вас більше слухати ніхто не зможе - ні з того ні з сього пронеслося з останніх рядів.

І я одразу подумала, що це був Макс. Очікуванно. Хіба ж ні? Але, ні... Вглядаюся, а то був один з його друзів.

Той хлопець сидів ззаді Макса і чорнявий сам дав йому трохи рукою по голові, обернувшись назад.

- Ці жарти вже давно не актуальні - різко, але чітко висловився той.

Вау... А я вже подумала знову щось таке почнеться від нього чи інших. Вони ж всі люблять щось потеліпати про нього, особливо якщо самого Матвія немає серед присутніх як зараз.

- Дякую... Макс - нерішуче відповіла.

Звикла говорити це Матвію, зазвичай... Дивне відчуття. Чорноокий мовчки кивнув мені у відповідь, без посмішки чи чогось такого, немов би хто його змушував чинити не так як звиклося раніше. Всі студенти так здивовано переглянулися на нього.

- Чого витріщилися? - не голосно видав.

- Кхем, що ж... Я продовжу.

Пар у нас було сьогодні аж три, та я сказала, що якщо виконають всі завдання швидше, то відпущу одразу після першої, з чим вони на диво впоралися доволі швидко. А правових задач же було 48... Ну, мотивацію поскоріш втекти з пар точно не зможе затьмарити ніщо на цій Землі, ехех!

Проте... Я все сиділа та поглядала на вхідні двері в аудиторії. Постійно чекала, а його все не було...

- Ангеліно Анатолієвно, ви когось чекаєте? - вже навіть вони помітили. Так, варто припиняти постійно коситися на ті двері!

- А? Що? Н-ні... - невпевнено прозвучало, трясця!

- Пф-ф-ф... - Макс тихо та саркастично фиркнув на це чомусь, але не глянув на мене ні разу, продовжуючи дописувати мої завдання.

Ох-х-х! А можна не так явно показувати, що ти знаєш про мої почуття?! Нервує.

Не зчулася як продзвенів дзвінок.

- Ми підемо, добре? - несподівано встали всі одразу зі своїми сумками.

- Як? Назовсім підете? То ви що вже все виконали?

- Так, а що вас так дивує, а-ха-х? - запитує одна з дівчат.

- Та, нічого... Тоді до завтра. Здайте зошити.

- До завтра, Ангеліно Анатолієвно, бувайте!

На щастя мене вирішили не засипати великою кількістю пар після лікарні, і на другі дні маю по одній, що дуже дивно, бо ж був там по факту Матвій на лікарняному, а не я, а про те, що сама пережила з удушенням не знав ніхто, крім нього та Макса, то... З чого така жалість від директорки?

- Почекай, Макс! - схопила його за зап'ясток щойно він виходив.

Якраз найостанніший плентався повільно ззаді всіх, немов навмисне дочікуючись поки я не покличу його.

- Що? - робиться трохи дратівливим та все ж легко спиняється.

- А де... Чому... - не наважуюся спитати прямо.

- Ох... Я не мама Матвія, щоб знати чому він сьогодні не прийшов - швидко протараторив, закотивши очі.

- Що? А звідки ти зна-...

- Пхах! Ну це було очевидно, що тільки за нього зараз спитаєте. Постійно ж на двері поглядали та й поглядали, немов закохане дитя.

- МАКС! - вдарила в плече, відпустивши вже його зап'ястя.

- Просто згадався куплетик з якоїсь пісні! - вже ніби без насмішливості відповів, потираючи плече.

- Макс, а він не говорив тобі чи буде завтра на парах?

- Ні, не говорив. Ну все. Я вільний?

- Ех... Так. Вибач.

- Нічого... Бувайте - сухо завершив, направившись до виходу.

Сіла за вчительський стіл. Я була вся не своя... У грудях з'явилося неприємне відчуття. Хотілося кричати.

Він всього лише не прийшов на одну пару, можливо все таки на іншу сьогодні прийде. Хоча... А якщо ні?! А якщо і сьогодні, і завтра не прийде?!

Згадався мій перший день в його групі. Тоді Матвій теж не прийшов...

- Вам краще перестати так царапати цей стіл своїми "кігтями" якщо не схочете відкупляти його потім.

- Що?! - здригнулась і аж від страху здійнялась зі свого місця - Макс... Чому ти повернувся?! Забув щось?

Знову зайшов у двері чомусь... Нервово глянула на той довбаний стіл. Я й сама не помітила як від нервів залишила на ньому свій легкий "слід".

Ох... І чому я так сильно переживаю за того блакитноокого?! Він же не мала дитина! В кінці кінців Матвію незабаром виповниться 18... Думаю...

- Ем... Ну так, ви праві, я забув... Забув ... - невпевнено запинався. Вперше бачила того чорнявого хлопця таким - Агх, коротше! - закрив двері, аж гримнувши ними.

Знову здригнулась. Йому просто подобається лякати мене різкими рухами чи що?!

- Макс! Обов'язково так голосно?!!

- Послухайте, ви маєте розуміти, що те яким Матвій був з вами в лікарні і те, яким він є у своєму звичному житті - зовсім відрізняється одне від одного.