20 глава. "Він може бути ще й гарячим?!"

Паморочилося в голові, дихати було важко. Серце шалено калатало і здавалося, що від сильної нудоти я прямо зараз просто виригну його, поки стояла на чотирьох, похиливши голову додолу.

Після того як він душив мене я не відчувала руками та ногами підлоги. Дихання було збите вщент.

Чомусь цього разу мені було гірше, ніж тоді коли мене душив Діма в квартирі... Мабуть, це лише через те, що мої тілесні спогади про перший раз відгукнулися у підсвідомості або ж батько Матвія робив це ще сильніше.

І тільки зараз я усвідомила на що пішла... Як? Чому?!! Ти збожеволіла чи що блін?!! 

Я ж могла загинути або покалічитися коли одна напролом отак пішла на того кремензного бика! Але злість дійсно осліпила мене... Я ще ніколи не відчувала себе настільки затьмареною та сміливою водночас! Але я не шкодую, що захистила Матвія. Це вже давно мала зробити поліція. До речі те, що я їх покликала... Сподіваюся, це допоможе його сім'ї, а не зробить гірше. Усе ж не може стати гірше після цього, вірно? Інакше... Інакше Матвій, мабуть, возненавидить мене.

- Ангеліно! - несподівано чую чітко голос... Його ніжний голос, в той час як медсестер перед цим чомусь було приглушено чути мені.

Відчуваю вібрації по підлозі. Це блакитноокий блондин зіскочив з ліжка та підбіг до мене, а я й сили не мала підняти голову чи перевести в бік від сильного шоку. Дихання, пульс та серцебиття досі були дуже прискорені...

- Ви як?! - раптом торкається м'яко долонею моєї спини, а я мимовільно здригаюсь - Тихше-тихше, тшшш! Все добре, Ангеліно, це я!

- М... Ма... Матвій... - ледве вирвалося з грудей.

Боляче... Говорити було так боляче...

- Я тут! Все вже добре! - шепоче дуже близько мені на вухо та, сівши на підлогу, просто обійняв.

- Ох...

- Все добре...

Він хапає мої долоні та повільно відриває їх від підлоги, після чого я, отямившись ще більше - міцнюще обійняла його у відповідь теж.

Знову відчуваю тепло його тіла... Цей м'ятний запах... Це неймовірне серцебиття...

Його дихання лоскотало шию, а все тіло тепер уже зводило не від пережитого шоку... Що зі мною?! Ах... Та... Неважливо! Головне я відчуваю, що моєму тілу краще.

Стискаю тканину лікарняньої піжами на його спині, впиваючись трохи нігтями.

Чомусь з ним мені завжди так добре при обіймах... Ні з ким так як з ним не було! Одразу ж розслабляюся, немов випила валеріянки.

- Ви ж покличете для неї лікаря? - питає блакитноокий, після кількох хвилин мовчання медсестер.

- Так, звичайно, ж!

- Добре, але давайте прямо зараз, а не через півгодини! - трохи голосніше сказав той, і я несподівано відчула як його довгі пальці обхопили мою талію.

- Ах?!!

Що за... Він хоче взяти мене на руки?!

- Н-не треба, Матві-... ОХ?!

Таки взяв, трясця!

Зачаровано дивилась зблизька на ті чисті та світлі, немов у песиків-хаскі, блакитні очі... Я б розглядала це невинне сяйво до кінця свого життя! Та він не дивився на мене чомусь.

Обережно поставив на моє низьке ліжко в палаті після чого таки подивився в мої очі, але так близько поки стояв зверху, немов би намагаючись розгледіти всю мою душу наскрізь.

- Щ-що?!

- Так, погляд наче не замутнений... - тихо бурмоче, віддаляючись на кілька сантиметрів від мого лиця.

  Поставив два пальці збоку на мою шию. Пульс перевіряє.

- В голові паморочиться? - тихо бурмоче, а я затуляю очі, важко зітхнувши.

- Нудить...

- Її нудить!

- Ми чуємо! - стало чути крики медсестер з коридору.

- То де лікар?!

- Заспокійтеся, він уже йде! Їй погано не стільки фізично, скільки морально - говорила одна з медсестер, а я вже не могла відкрити очі.

- Більше морально?! І що це вже привід не поспішати?! Знущаєтеся?!! Та вона ледь на той світ не відправилась! Її душили щойно! А ви так говорите, немов просто пересолене щось з'їла і тому зле стало!

- Все добре, Матвій! - хапаю його за зап'ястя.

Він так сильно хвилюється. Аж дивно бо навіть тоді коли Діма о третій ночі вибив двері моєї квартири - Матвій все одно зберігав спокій та холоднокровність на лиці, а тут...

- Я вже тут! Якій дівчині погано? - питає ще з коридору захеканий лікар і всі одразу ж показують на мене, щойно розплющую очі.

- Вийдіть будь ласка ви всі, тут надто людно! У неї і так зараз, мабуть, крутиться голова і не вистачає повітря! Відкрийте вікно, Маріє Петрівно!

Всі вийшли, окрім Матвія.

- Ну, а ти приляж назад у своє ліжко - спокійно говорив той до хлопця, міряючи мій пульс так само як це робив до нього він, але зі спеціальним обладнанням.

Все попливло наче в тумані.

- Ох, щось мені гіршає... - ледве проскрипіла хриплим шепотом, після чого впала головою на подушку назад, коли лиш трохи хотіла підійняти її.

- Ангеліно?!!
...

                                  Матвій

- Я прийшов так швидко як тільки зміг! Де вона?!!

- Та не кричи так біля неї, Макс! Ось вона! - агресивно шепотів йому на нервах.

- Оу... Матвій, її шия така-...

- Я бачу, яка вона! Прекрасно бачу! Бачу! Можна без коментарів, Залучний?! Нафіга взагалі приперся?!

- Так, Матвій, я розумію, що ти злий на свого батька зараз, але не треба зриватися на мені!

- Макс... - ледь не проскрипів вже зубами.

- Що?

- Вона пролежала так уже три години...

- Оу... Реально?

- Так! Піди спитайся в лікарів чи все із нею добре буде.

- Та слухай очевидно, що буде!

- Я сказав піди й спитайся! Хоч щось корисне зробиш у цьому житті, бо на більше ти не здатен з таким характером... Йди, я ж залишити її не можу!

- Вау... Не знав, що наш янгол вміє бути таким токсичним - на диво без насмішок сказав той, а радше з серйозним докором, що не розізлило мене, а здивувало.

Макс ще ніколи не дивився на мене так... Ніхто ще ніколи не дивився на мене так!

На стіні побачив своє відображення у малому дзеркальці, яке принесла сюди до нас в палату сама Ангеліна, і не впізнав себе.