18 глава. Життя Аделіни

   Встала. Не сказати, що мертва, але й живою не почувалась.

  Після минулої ночі коли він від#$@ав мене в ліжку щоб я не приготувала Матвійку нічого в лікарню, важко було ходити бо наш останній раз був не так вже й давно. А може це ще тому що я мало їм і ослабла.

  Але так чи інакше на роботу мушу йти... Хто ж прогодує їх усіх?

  Сподіваюся з ним усе добре... Благо мені вдалося провідати його тоді кілька тижнів назад на півгодини.

"Не хвилюйся все добре, ма, я сам про себе подбаю!" - як завжди сказав мені це, але я бачила, що не все добре...

  Мене гризе совість, що старшенькому своєму сину часу не приділяла взагалі після 13 років... Так була заклопотана в офісі, а потім вдома, намагаючись задобрити Петю, щоб не побив, що й не усвідомлювала та не помічала багатьох речей стосовно Матвія!  

  Наприклад, куди він часто ходив? От куди?! Серйозно, куди може ходити неповнолітній хлопчик в 13 так щоб повертатися додому в 23:00?!! Я взагалі не знаю чим він займався тоді і чим зараз... Боюся питати, бо може стану в його очах тою, хто цікавиться зараз після  стілького часу лише щоб бути певною, що той не зробив проблем всій нашій сім'ї, а не тому, що хвилююся за нього...

  А я хвилююся! Я дійсно переживаю! Але відчуваю, що за останні 5 років ми з ним віддалилися одне від одного... Та я знаю набагато більше про Мішу ніж про нього! Але той ще малий і за ним встежити легше ніж за старшим, та це мене не виправдовує все одно.

  Може б краще я втопилась таки щойно почав рости живіт з ним всередині... Ні, не думай так... Сподіваюсь мій суїцидальний настрій ніяк не передався йому коли той був всередині мене.

  Хоча кажуть, що емоційний стан матері має дуже великий вплив на свідомість та подальший розвиток дитини поки той ще в животі... Я не хотіла... Я до останнього не хотіла вірити в цей психологічний факт, але якщо він дійсно правдивий, то виходить, що я травмувала двох своїх синів ще до їх народження!

  Але більше всього дісталося Матвійку... Мішу той хотів хоча б, а от першого... Я боюся, що він вже давно здогадався, що був небажаною дитиною, хоча просила Петю мовчати.

Проте, саме через те, що він з'явився у світ внаслідок зґвалтування, я до останнього не була впевнена, що хочу народжувати його... Я часто тримала під подушкою таблетки та хотіла випити... Але сумнівалась, побивалась і не рідко засинала з тими таблетками в зжатих кулаках під подушкою, поки Петя обіймав мене за талію.

  Один раз я випила таки ту таблетку... Викидень. Я молилась щоб він наступив. Та раптом відчула як його тільце почало бовтатися та барахтатися немов у конвульсіях у моєму животі, бо місяць вагітності був уже не малий, і не витримавши, побігла до умивальника та запхала собі два пальці в горло. Виригнула таки їх... Фух, як добре, що не було пізно ще тоді!

  Я так переживала, що він буде схожим на нього... Це б нагадувало мені про ту ніч... Ніч в котру сімнадцятилітна я втратила цноту таким грубим та насильницьким чином!

  Але... Матвійко був повністю схожий на мене, що вразило в день родів. Форма носика, колір оченяток та волосся! Абсолютно все було моїм! Навіть персики любив як я, а-ха-х!

  Плакала поки фарбувала вії чорною тушшю. Псіханула та витерла усе і вирішила піти без мейку на роботу, бо все розпливалося чорним в очах від сліз та спогадів.

  А схожим на нього повністю виявився Міша... Яка ж іронія! Небажаний став для мене бажаним, а бажаний - небажаним. Я довго не хотіла визнати це навіть перед самою собою, але дійсно люблю Матвійчика більше Міші, і якби не Петя та його постійні заборони, то б проводила часу більше з моїм прекрасним блакитнооким синочком.

  Він завжди дбав про мене, а Міша ні. Єдина людина протилежної статі, яка дбала про мене, була зі мною ніжною та любила мене по-справжньому - це мій старший син.

  А мій рідний батько як і мій чоловік - були найжорстокіші...

  Вибігла на вулицю, почистивши зуби. Навіть і склянки до рота не піднесла. Ні пити, ні їсти не хотілось. Не було сил. Хотілось лише відпочивати, бо все тіло боліло від тої ночі... Ноги підкошуввлись та тремтіли якщо я бігла або робила різкі рухи ногами тож вирішила повільно йти, хоч і запізнювалась.

  Дочікуючись автобуса, отримала смс в приват. Злякалася, що від Петі, і аж рука з телефоном задрижала. Може щось мала зробити, але забула?!!

  Серце прискорилось і тут же заспокоїлось щойно забачила просто невідомий номер.

- Привіт, це я Марк з роботи. Просто щоб ви знали пишу, у нас завал зараз по багатьом вчорашнім темам, а Дарина Петрівна і Марія Степанівна хочуть кинути на вас всю провину за невдалий проект, тож повертайтеся по скоріш і намагайтеся не запізнитися на ще більший термін! - прочитала вголос, бо зранку нікого на зупинці не було - Що за... Але чому?

  Мене не здивувало, що хочуть підставити, я давно вже для всіх там зайва... А от що дійсно здивувало так це те, що він попередив мене! Чому? Для чого? Яку мету переслідує Марк Сергієвич?

"Ти прочитала? Чому мовчиш?" - раптом знову написав той і я здригнулась від того як несподівано завібрував телефон в руці.

  Що ж тобі відповісти...

"Я скоро буду, але тут автобуса довго немає ще"  - відписую, позіхнувши.

"І це все? Навіть не будете перепитувати, що саме сталося на роботі?"

"А що перепитувати? Можливо ви не знаєте, але мене і раніше підставляли так, проте, з більш меншими та дрібними проектами, через, що ще не звільняли, а я сама їх перероблювала потім по ночам"

"Ні, не знав... Чому ви не сказали мені або ще комусь?!"

  Ох, та що йому потрібно...

"А що я скажу? На моїй стороні 0 людей з роботи. Я розумію, що ви як і інші наслухалися слухів, що мене прийняли лише тому, що я "дала" директору, але це не так. Для мене тут не було ні одного легкого дня. І сьогодні ви переконалися в цьому" - прямо відписала, бо що вже правду таїти, все дістало мене.