18 глава. Життя Аделіни

   Встала. Не сказати, що мертва, але й живою не почувалась.

  Після минулої ночі коли він від#$@ав мене в ліжку, щоб я не приготувала Матвійку нічого в лікарню, важко було ходити, бо наш останній раз був не так вже й давно. А може це ще тому, що я мало їм і ослабла.

  Але так чи інакше на роботу мушу йти... Хто ж прогодує їх усіх?

  Сподіваюся, з Матвієм усе добре... Благо мені вдалося провідати його тоді кілька тижнів назад на півгодини.

"Не хвилюйся все добре, ма, я сам про себе подбаю!" - як завжди сказав мені це, але я бачила, що не все добре...

  Мене гризе совість, що старшенькому своєму сину часу не приділяла взагалі після 13 років... Так була заклопотана в офісі, а потім вдома, намагаючись задобрити Петю, щоб не побив, що й не усвідомлювала та не помічала багатьох речей стосовно Матвія!  

  Наприклад, куди він часто ходив? От куди?! Серйозно, куди може ходити неповнолітній хлопчик в 13 так, щоб повертатися додому в 23:00?!! Я взагалі не знаю чим він займався тоді і чим зараз... Боюся питати, бо може стану в його очах тою, хто цікавиться зараз після  стілького часу лише, щоб бути певною, що той не зробив проблем всій нашій сім'ї, а не тому, що хвилююся за нього...

  А я хвилююся! Я дійсно переживаю! Але відчуваю, що за останні 5 років ми з ним віддалилися одне від одного... Та я знаю набагато більше про Мішу ніж про нього! Але той ще малий і за ним встежити легше ніж за старшим, та це мене не виправдовує все одно.

  Може б краще я втопилась таки щойно почав рости живіт з ним всередині... Ні, не думай так... Сподіваюсь, мій суїцидальний настрій ніяк не передався йому коли той був всередині мене.

  Кажуть, що емоційний стан матері дуже впливає на свідомість і розвиток дитини ще в животі... Я не хотіла... Я до останнього не хотіла вірити в цей психологічний факт, але якщо він дійсно правдивий, то виходить, що я травмувала двох своїх синів ще до їх народження!

  Але найбільше всього дісталося саме Матвійку... Мішу той хотів хоча б, а от першого... Я боюся, що він вже давно здогадався, що був небажаною дитиною, хоча просила Петю мовчати.

    Проте, саме через те, що він з'явився у світ внаслідок зґвалтування, я до останнього не була впевнена, що хочу народжувати його... Я часто тримала під подушкою таблетки та хотіла випити... Але сумнівалась, побивалась і не рідко засинала з тими таблетками в зжатих кулаках під подушкою, поки Петя обіймав мене за талію.

  Один раз я випила таки ту таблетку... Викидень. Я молилась щоб він наступив. Та раптом відчула як його тільце почало бовтатися та барахтатися немов у конвульсіях у моєму животі, бо місяць вагітності був уже не малий, і не витримавши, побігла до умивальника та запхала собі два пальці в горло. Виригнула таки їх... Фух, як добре, що не було пізно ще тоді!

  Я так переживала, що він буде схожим на нього... Це б нагадувало мені про ту ніч... Ніч в котру сімнадцятилітна я втратила цноту таким грубим та насильницьким чином!

  Але... Матвійко був повністю схожий на мене, що вразило в день пологів. Форма носика, колір оченяток та волосся! Абсолютно все було моїм! Навіть персики любив як я, а-ха-х!

  Плакала поки фарбувала вії чорною тушшю. Псіханула та витерла усе і вирішила піти без мейку на роботу, бо все розпливалося чорним в очах від сліз та спогадів.

  А схожим на нього повністю виявився якраз таки Міша... Яка ж іронія! Небажаний став для мене бажаним, а бажаний - навпаки. Я довго не хотіла визнати це навіть перед самою собою, але дійсно люблю Матвійчика більше Міші, і якби не Петя та його постійні заборони, то б проводила часу більше з моїм прекрасним блакитнооким синочком.

  Він завжди дбав про мене, а Міша - ні. Єдина людина протилежної статі, яка дбала про мене, була зі мною ніжною та любила мене по-справжньому - це мій старший син.

  А мій рідний батько як і мій чоловік - були найжорстокіші...

  Вибігла на вулицю, почистивши зуби. Навіть і склянки до рота не піднесла. Ні пити, ні їсти не хотілось. Не було сил. Хотілось лише відпочивати, бо все тіло боліло від тої ночі... Ноги підкошувались та тремтіли якщо я бігла або робила різкі рухи ногами, тож вирішила повільно йти, хоч і запізнювалась.

  Дочікуючись автобуса, отримала смс в приват. Злякалася, що від Петі, і аж рука з телефоном задрижала. Може щось мала зробити, але забула?!!

  Серце прискорилось і тут же заспокоїлось щойно забачила просто невідомий номер.

- "Привіт, це Марк із роботи) Просто щоб ви знали, пишу, у нас завал зараз по багатьом вчорашнім темам, а Дарина Петрівна і Марія Степанівна хочуть кинути на вас всю провину за невдалий проект, тож повертайтеся по скоріш і намагайтеся не запізнитися на ще більший термін!" - прочитала вголос, бо зранку нікого на зупинці не було - Що за... Але чому?

  Мене не здивувало, що хочуть підставити, я давно вже для всіх там зайва... А от що дійсно вразило так це те, що він попередив мене! Чому? Для чого? Яку мету переслідує Марк Сергієвич?

"Ти прочитала? Чому мовчиш?" - раптом знову написав той і я здригнулась від того як несподівано завібрував телефон в руці.

  Що ж тобі відповісти...

"Я скоро буду, але тут автобуса довго немає ще"  - відписую, позіхнувши.

"І це все? Навіть не будете перепитувати, що саме сталося на роботі?"

"А що перепитувати? Можливо, ви не знаєте, але мене і раніше підставляли так, проте, з більш меншими та дрібними проектами, через, що ще не звільняли, а я сама їх перероблювала потім по ночам"

"Ні, не знав... Чому ви не сказали мені або ще комусь?!"

  Ох, та що йому потрібно...

"А що я скажу? На моїй стороні 0 людей з роботи. Я розумію, що ви як і інші наслухалися слухів, що мене прийняли лише тому, що я "дала" директору, але це не так. Для мене тут не було ні одного легкого дня. І сьогодні ви переконалися в цьому" - прямо відписала йому, бо що вже правду таїти, все дістало мене.