17 глава. "Викличте поліцію хутко!"

   Аж не віриться, що цей місяць збіг так швидко... І хоч усі медсестри схвильовано трублять про те, що його кістки ніяк не покращуються і невідомо коли він вийде з лікарні, але мені чомусь здається, що це станеться дуже скоро.

  От, знаєте, буває сильна інтуїція стосовно чогось і зараз у мене саме вона. Я впевнена, що Матвій вийде звідси уже через 3 дні. Або трішечки більше чи менше.

  Так чи інакше я дійсно почала відчувати себе немов його старшою сестрою за такий довгий час, що ми провели тут із ним разом, тож тепер я точно спокійна стосовно того, які саме у мене до нього почуття - дружні.

- Де лежить Загребельний?!

  Але зараз... Йому загрожує небезпека.

  Я маю щось зробити, бо він врятував мені життя тоді від рук Діми! Та й навіть якби не рятував мене, то б все одно не змогла стояти спокійно зараз, склавши руки, в такій ситуації.

  А голос його батька в коридорі дійсно був страшним! Я уявляю як йому могло бути страшно в дитинстві коли отаке кричало зрання до ночі... Дивно, що він ще не став зашуганим чи дьорганим. Це дійсно диво.

  Бідолашний! Серце не могло не країтись коли дивилась на нього зараз у ліжку.

  Матвій ніби вже лежав у якійсь предсметрній агонії, нажахано дивлячись на двері та таке враження, що забув про мою присутність в палаті зараз, а також однієї медсестри, що перебирала різні вітаміни в руках.

  Ну двоє ми точно якщо що зможемо його вигнати, правда ж?

- А то ви його батько?

- Угу.

- Він он там! В палаті Vip 1 - чути його розмову з медсестрою або лікаркою в коридорі.

  Не дозволю ображати хвору та немічну людину в лікарні! У його батька взагалі совісті нема якщо приперся з такою метою аж сюди, не боячись людей!

  Випадково помітила, що у того ангела аж око одне смикнулось перед тим як двері почали повільно відкриватися...

  Жах... Навіть тік нервовий у нього є через отого?! Інакше повіка просто так сіпнутися не може!

- Добрий день! - урочисто вимовляє чоловік, що так нахабно припхався сюди, навіть не прикривши за собою двері.

- Добре, я залишу вас тоді! - одразу каже медсестра.

  Ах, трясця! Ні, куди це вона намилилась?!?

- За-зачекайте - хапаю ту за зап'ястя, оглядаючись на Матвія, а той навіть слова не каже.

Не просить мене залишитися як тоді при директорці... Не зводить своїх чистих блакитних очей з того чоловіка.

  Останній посміхався до нас усіх, але я вбачала зовсім інші нотки емоцій в тих чорних очах. Вони у нього такі ж як у Макса, але волосся вже каштанове. Такий гігантезний, високий, не два метри, але думаю щось близьке до того зросту.

  Коли я стою без каблуків, Матвій вищий за мене на цілу голову, але якщо зараз оцей індивідум вищий і шиєю, і плечами значить і за нього теж... Уважно придивлялась до його рук. Грубі, проте, я б не сказала що сповнені великих мускул.

- Вийдіть будь ласка - ввічливо промовляє той громила, окреслюючи нас з медсестрою поглядом "забирайтеся!".

- Матвій? - обертаюся до нього.

- Ну ви йдіть... - тихо пробурмотів, навіть не глянувши на мене.

  Ті двоє сверлили один одного дивним поглядом.

  Медсестра вирвала своє зап'ястя з моєї руки та байдуже вийшла. Ох, для неї, що не став очевидним той факт, що його тут зараз саменького з цим биком не можна залишати?!

  Риси його обличчя були грубі та зовсім не схожі на ніжність і доброту Матвійка... Вони взагалі нічим не були схожі зовнішнє! Навіть шкіра у того чоловіка була дуже засмагла в той час як у нашого ангела - кришталево-біла. Думаю він усім вдався лише в матір.

- Так, йдіть уже - раптом грізно повторює мені його батько - Чи ви не чули його?

  Повільно підходив ближче до ліжка.

  Я не могла дивитися на нього без гніву! Ця тварюка зламала життя своїй дружині та рідній дитині!

  Неочікувано на тих емоціях мені спало на думку дещо божевільне. Можливо взагалі неадекватне, але... За стінами є багато свідків, і я в тому ж числі тож не посміє нашкодити ні йому, ні мені.

- Добре, я вже йду, але спершу перевзуюсь - підходжу до виходу та обертаюся до них спиною, наклонившись.

  Знімаю лікарняні тапочки, що були в комплекті з цієї блідо-рожевою піжамою та взуваю свої червоні, тоненькі і ду-у-уже гострі підбори.

  Ну, зараз... Зараз почекай! Зараз ти отримаєш те, що вже давно заслуговуєш за всі свої "добрі" вчинки!

  Якби так непомітно...

- Щойно ця фіфа звідси забереться, нас з тобою чекає серйозна розмова, сучий ти син! - раптом з-за своєї спини почула тихий гнівний шепіт і одразу ж зрозуміла кому належав він...

  Пхах! Чий-чий син?! Чоловік, сам того не розуміючи, себе ж і обізвав. Мабуть алкоголь вибив з нього весь інтелект, якщо цей п'є його так часто як я думаю.

- Чого ти хочеш? - чую дуже тихий шепіт Матвія.

- Щоб ти перестав уже корчити з себе мертвого Лазаря та забирався звідси! Тобі завжди подобалося звертати увагу всіх на себе, але це вже як ніколи перебор! - агресивно немов звір шепотів той - Лежиш собі тут немов у лакшері-мотелі!

  Чаша мого гніву вилилася! Я повільно почала обертатися до них.

- О, вже перевзулися? - несподівано ласкаво защебетав той чолов'яга.

- Так... Я тільки ще на хвильку підійду до вас, бо згадала, що залишила на підвіконні телефон.

- Не треба, давайте я подам!

- Ні, дякую, ви дуже люб'язні - всміхаюсь та, цокаючи каблучками, повільно доходила до них, не дивлячись на Матвійка.

- АЙ?!! - видає той, щойно я немов всмоктуюсь своїм гострим та тонким каблуком йому у ступню.

- Ангеліно?! - вперше озвався блондин, трохи припіднявшись з ліжка спиною, наскільки це було в його силах зараз.

- Ой-й-й, вибачте, я така не зграбна, пане! - ніжно щебетала тепер я, вдавлюючи каблук ще сильніше в те взуття посередині.

- Відійшла, лярва! - раптом відкрилось істинне його лице, без тих ввічливостей.

  Схопив мене за руку та вже хотів ледь не кинути на підлогу моє тіло.

- Тільки спробуй! - кричить Матвій, кинувши у нього все що міг: чіхол від свого телефону.