12 глава. Раптовий ляпас або Поцілунок

- Ну, привіт, люба - дивно всміхається, підходячи повільно ближче.

  Так... Спокійно, Ангеліно, тут є люди на вулиці, а також ця жіночка в кіоску, що прямо зараз робить мені паніні.  

  Він не посміє! Ні, точно не стане так... Робити.

  Але паніка все одно нахлинула на мене. Ноги на червоних каблуках неначе вже не тримали та почали трохи похитуватись і тремтіти.

  Можна було б подумати, що це тому, що на вулиці зараз -10°C і зима, але... Я знала, що це страх... І він теж...

  Підходить повільно ще ближче.

  Я одразу повільно відступаю назад, цокаючи каблуками.

- Тихше-тихше, тш-ш-ш, Ангеліно, чому ти так відходити почала?

- Діма...

- Ось ваше паніні.

- А? Щ-що? - злякано питаюсь, обертаючись до неї у вікно кіоску, від якого я вже встигла відійти на не малу відстань через нього.

- Я візьму - каже той та забирає в неї й подає мені.

  Повільно підіймаю руку і одразу помічаю, що кінчики пальців уже тремтять, як тоді в ту ніч, що аж Матвій звернув на них увагу був...

  Я таки боюсь його сильніше, ніж коли-небудь раніше...

  Воно й не дивно. Цими руками, якими він мені зараз подає те тепле паніні, позавчора так само "бережно" тримав та стискав моє тепле горло.

- Дякую - тихо бурмочу чи то тій жінці за паніні, чи то йому, за те, що подав його мені.

- Я цей... Пі-пі-піду!

- Тихше, зачекай, куди так рвешся, пікаюча мишка моя? - одразу хапає мене за лікоть руки, в якій я не тримала паніні.

- Я... Я не твоя!

- У вас там все нормально? - питає та сама жіночка з середини кіоску.

- Так!

- Ні! - кричу.

- Ангеліно, давай без шоу, просто спокійно поговоримо, окей? - так ніжно та тихо промовляє, ледь не шепче, що мені стає аж гидко.

- Спокійно?! Спокійно поговоримо?! Як я можу говорити спокійно з тим, хто кілька днів назад душив мене, без дозволу припхавшись у чужу квартиру посеред ночі!

- Це було по п'яні, ти ж знаєш, я б ніколи не скривдив тебе, крихітко!

- Пусти! - намагаюсь вирвати руку.

- Так, я викликаю поліцію ! - голосно прокричала жіночка - Напишете на нього заяву за удушення та проникнення у дім!

- Ти ж не зробиш цього? - питає той, дивлячись прямо в очі, так ніби думає, що я все ще можу хоча б щось відчувати до нього.

- Пхах! Неймовірно! Ще чого? Думаєш я так легко це залишу та забуду? Чесно кажучи, я й так хотіла вчинити, якби ти більше не ліз до мене та не попадався мені на очі, але... Ти зробив це знову, тому я таки накатаю на тебе заяву! - кажу сміливо так, з усіх сил дивлячись тому чудовиську впевнено прямо в очі, тому що знаю, що я зараз не одна тут перед оцим стою.

- Чому?!

- Що значить "чому"?!!

- Ало, поліція - чути стало жінку.

  Він вже більше запанікував.

- Чому ти така жорстока зі мною?! Це ж через нього, чи не так?!

- Через кого?! Ах, не стискай руку так сильно, мені боляче, пусти!

  Притягує мене різко до себе ближче, тим що потягнув за лікоть дуже сильно.

- Це через того твого "ангелочка" білявого, чи не так?!! - волає як навіжений мені прямо в обличчя.

- Я не розумію про кого ти! Відпусти! Ай... Поліція вже їде? - питаю в жінки.

- Так, чоловіче, мені у вас віник кинути чи що?! Відпустіть цю бідну дівчину негайно!

  Але він ніби не чує її. Очі наливаються ще більшим гнівом, прямо як тоді за секунду до того як почав душити мене і я мимовільно підняла вільну руку, в якій було паніні та закрила ним шию.

  Досі не усвідомила, що зробила це.

- Це той "студентик" молодий змусив тебе забути про мене?! Зізнайся, ти ж зраджувала мені з ним ще коли ми зустрічались, чи не так?!

- ЩО?! Ні! Я познайомилася з ним недавно! Буквально недавно, чуєш?! Бук-...

- Закрийся! - перебиває та дає мені сильний ляпас, так що паніні падає з моєї руки на асфальт.

- АХ! - зойкнула, схопившись за щоку долонею.

  Звідкись в повітрі просто з'являється великий грубий віник та б'є його по голові, так що він, злякавшись такої несподіванки, одразу ж відпускає мене.

  Я сама злякалась, бо сталось дійсно неочікувано це.

  Озираюся назад, а то вона з віконця двохметровим віником до нього дотягнулась.

- От тварюка бидлівська! Як жінок та дівчат бити, то ви всі мастаки!

  Діма одразу ж відбігає куди по далі від кіоску.

- Коли буде поліція? - шепочу.

- Мені жаль, мила, але здається він вже встигне втікти до її приходу... - показує вказівним пальцем вдаль.

  Обертаюся і бачу, що його уже нема.

- А в яку сторону він утік?!

- Облиш, дитино, хочеш наважишся сама побігати за своєю "коханою" смертю?

- Ні... Ал-але... Поліції хоч вкажу куди втік той звір...

- Він був отам - показує між будинки.

  Відчуваю, як сльози чомусь потекли самі собою по щоці, яка боліла.

  Ай, і боляче ж він дав!

  Що тепер?! А раптом знову прийде додому, а там... Нема Матвія. Ніхто мене не захистить наступної ночі!

  Паніка почалась і просто розпач, сльози полились рясніше.

  Він точно вже планує щось, якщо ревнує!

- Е, дівчино, чого ревеш? Повір, в мої роки були ще гірші, але ж я не плакала так кожен раз! Сліз би не вистачило - каже з кіоску.

- Але... Ви не розумієте! Він же тепер не залишить мене точно! Діма знає де я живу!

- Ох...

  Хникаю і сльози котяться на паніні на асфальті.

- Не плач... Щось придумаємо. Можна охорону у свій дім замовити, ти ж знаєш про це?

- Так, але... Вони мені не по кишені-і-і! - завиваю від ридання.

  Надто вже емоційна, я була сьогодні. Мабуть критичні дні почнуться скоро чи цикли, ох, сама не розбираюся сильно в назвах тих, не цікавилась ніколи.

  Та мабуть будь-яке дівчина заплакала б в такій ситуації, та ще й після такого "рясного" ляпаса від колишнього...

- Не плач, ти мабуть голодна? Давай я тобі ще одне паніні зроблю!