10 глава. Дивна поведінка Ангеліни...

- Тш-ш-ш, тихше-тихше, не кричіть! - шепоче - Ви ж говорили, що вдячні мені за те, що я врятував вам життя та готові допомогти у будь- який момент, чи не так?

  Киваю, дивлячись у ті очі, сповнені сліз та легкого божевілля.

- Тоді підіть мовчки, сказавши, що я заснув, щоб до мене ніхто не заходив!

  Я похитую головою, поки він і досі прикриває мої губи рукою.

  Не одразу усвідомила від того шоку, що ми так близько притиснуті одне до одного. Він надто міцно ззаді обійняв і я не знала, що робити... Вирішила прикинутися все таки, що зроблю так як він хоче, щоб відпустив мене.

  А що як раптом тільки-но я за поріг до лікарів, то хлопець уже встигне зробити це?!?

  Кров сочилася з нього досі. Але на щастя не надто швидкими темпами, тож час був.

- Ні?!! Чому ви кажете мені "ні"?! Я вам допомоміг, невже так важко повернути добро назад?!! Я не прошу про гроші, поцілунок чи якусь важку послугу, ні, просто підіть собі, мовчки проігнорувавши побачене!!! - уже кричить напівшепотом мені дуже близько у вухо, досі обіймаючи ззаді.

  Киваю.

- Ви ж все одно не зробите цього, чи не так? - уже монотонно питає.

  Киваю, а потім розгублено похитую головою.

  Що робити?! Різко вирватися з його рук боюся, бо тоді у нього може статися перелом, через ламкість кісток... І не один... Трясця...

  Не знаю для чого, але припіднімаю одну вільну руку та ззаді погладжую його по голові.

  Не бачу якими очима він зараз дивиться на мене, але підозрюю що здивований.

  Раптом відчуваю як він кладе мені голову ззаді на плече, важко зітхнувши, поки я гладила його. Несподівано забрав руку з моїх губ і почав міцно обіймати другою за талію теж.

- Все буде добре, Матвійку.

- Сумніваюсь - бурмоче мені в плече.

- Я буду поруч, обіцяю.

  А що я ще могла сказати зараз?!

- Будете?

- Так, я з тобою буду всі ці дні в лікарні, нікуди не піду. Ти маєш жити. Прошу тебе, ти такий... Ти потрібен мені.

  Уже не знаю, що кажу, просто щось щоб заспокоїти його легку істерику.

- Я потрібний вам? - перепитує, вже піднявшись з плеча та шепочучи тихо-тихо у саме вухо.

  Настільки близько, що я ледь вічула його губу на своєму вусі. І від цього всього здригнулась та затамувала подих, закривши очі.

  Треба ж заспокоїти його перед приходом лікарів, щоб не потрібно було різко відкривати від мене для нової капельниці, бо різко не можна кінцівки тягнути ні в якому разі. Він сам має відпустити мене добровільно і тільки тоді можна буде їх кликати.

  Серце чомусь почало калатати як скажене від того близького шепоту та дотику його губ на вусі, який я неначе й досі відчувала чомусь, хоча він віддалився на кілька міліметрів.

- Так, ти потрібен мені - знову повторюю йому.

  У нього мабуть дипресія, а людям з нею скоріш за все важливо знати, що вони комусь потрібні.

- Чому?

  Ох, знову шепоче у саме вухо!

  А його руки, які обіймали за талію я відчувала і на своєму животі, поки дихала і це чомусь так будоражило мене...

  Спиною відчувала як судорожно билось його серце зараз; спиною відчувала все його тіло, кожен подих...

  Мимовільно ковтала слину та досі чомусь не відкривала очі.

- Що ти запитав? По-повтори... - шепочу.

- Чому я потрібен вам?

- Тому що ти... Ти даєш мені надію на щось світле та краще в цьому житті. Ти підіймаєш мені настрій просто своєю присутністю. Ти єдиний з протилежної статі з ким мені було так спокійно на одинці після розставання з Дімою.

- Це дійсно правда?

- Так і я дійсно рада, що зустріла тебе тоді в парку, тому що... Не зважаючи на те, що я знаю тебе так мало, ти уже викликав у мене довіру до тебе. Сильну довіру. А також хвилювання.

- Хвилювання?

- Так, я... Я чомусь не можу перестати дуже сильно хвилюватися за тебе Матвій... Я щиро хочу допомогти тобі та щоб у тебе все було добре! Я так сильно хочу зробити тебе щасливим!

  Ой, бляха, що ти несеш?!?

- То-то-тобто хочу щоб ти був щасливим! Я... Я...  Я... Тільки це мала на увазі! Ах?!? - шоковано видаю, відчувши як його теплі вуста торкнулися моєї шиї.

  Він що чмокнув мене у шию?!!

- Ма-Матвій?!

- Ммх? Я здається скоро засну. Важко не заснути від цього п'янкого аромату - шепоче та нюхає мою шию.

  Я знову здригаюсь, навіть не помітивши, що мені давно вже стало жарко і що я погано дихала весь цей час.

  Аж вдихнула глибоко і видихнула, відчувши що вже не вистачає кисню.

- Стоп! Ти кажеш заснеш?! КРОВ! - отямилась - Ой, твоя ж кров витікає! - напівшепотом кричу, намагаючись повільно та легенько вирватись з його хватки, але не вдається.

  Різкі спроби знову боюся робити через його кістки.

- Тш-ш-ш, хай так і буде. Дякую, що побудете зі мною в мої останні хвилини.

- Не кажи так!!!

- І дякую за всі ці приємні слова, навіть якщо вони були сказані в попихах і не щиро, але вони дійсно змогли зробити мене щасливим перед смертю.

- Ти не помреш!

- Чому?

- Бо я не хочу!

- Ну і чому ж не хочете, Ангелінко?

- Я вже казала! Ти... Ти дійсно потрібен мені і...

  Щоб таке сказати, щоб шокувати його настільки, аби він відпустив мене або хоча б ослабив хватку?!

-  Я люблю тебе!

- ЩО?! - уже не зовсім шепотом вигукує.

- Ти потрібен мені, бо я закохалася у тебе до безтями, Матвій! Ти... Твій запах, твоє лице, твоє тіло зводить мене з розуму прямо зараз.

  Чи повірить в таку маячню?

  Відчуваю, як сила рук на моєму животі та талії слабшає. І-і-і, користуючись моментом таки вириваюсь з його рук! 

- А?! - просто вражено видає той.

- Тільки я прошу тебе, молю, благаю, коли зараз сюди зайдуть лікарі, ти не пручайся, добре? Особливо різко, чуєш?! Не роби різких рухів, тобі не можна робити різких рухів, зрозумів?!!