9 глава. Кістки або Раптовий захват ззаді

- Так, мій палець липкий... І як ти це поясниш? Це ж чужий блиск для губ, Матвій... Виходить вона дійсно щойно зайшла сюди та вигнала мене щоб...

- Не несіть фігні! Ви дійсно вважаєте, що в наш час хлопці не можуть користуватися гігієнічною помадою? - схвильовано говорив той, і ніжно-блакитні оченята аж забігали по всім сторонам.

- Гарна спроба, але, ні, те що в тебе на губах - зовсім не прозоре, та й я була тою людиною, яка везла тебе разом з Максом і бачила твоє непритомне лице дуже довгий час. Настільки довгий щоб точно запам'ятати що у тебе не було на губах нічого блискучого в той час! І перед візитом нашої директорки - Не було.

- Ви дійсно везли мене разом із ним? Він хоч не приставав до вас? - раптом занепокоєно питає, різко начхавши на попередню тему розмови, яка неначе мала б хвилювати його набагато більше, ніж це...

- Що?

- Не приставав, питаю?! Не намагався... Роздягти?

- Ні-ні-ні, все добре, не хвилюйся... Дякую.

- За що?

- Не знаю... Та просто за таке питання.

- Хех, дивні ви, дякувати за таке - всміхається, дивлячись належачи у стелю.

- Ей!

- Що?

- Ти мені тему не міняй!

- Та не міняю.

- То це ж правда її-...

- Ох, - затотив очі - Так-так-так, все, ви нас впіймали. У нас тут багаторічний роман. Медові місяці і т д - саркастично заговорив блакитноокий, немов би забувши про своє тодішнє хвилювання стосовно цього приводу, що вразило мене.

- Ти...

- Ну то що? Докладете про нас? Вам же гірше буде, ви ж знаєте? Вона директорка. Так, можливо її звільнять якісь там органи, бо ще трохи неповнолітній, але і вас теж. Ну або лише вас, а її дорогі адвокати відмиють їй бу-у-удь-яку справу - фиркнувши, додав останнє.

- Матвій... Я ж бачу, що ти говорив те все перебільшено.

- Тобто думаєте, що між нами все таки нічого не відбувається?

- Відбувається, мабуть... Але не в таких фарбах, як ти описав!

- А в яких же? Слухайте, я нічого не приховував  одразу коли ви запитали в мене про це ще вперше у вашій квартирі вчора. Я - продажний. Хочете, то поширте ці чутки про мене та директорку, але Макс вас із цим уже насправді давно-о-о випередив, а-ха-х...

  Я мовчки встала з крісла біля нього. Пройшлася трохи по великій дорогій палаті, яка була дійсно завеликою, як для одного пацієнта. Ходила й ходила, думаючи про все почуте. Ну не вірилось мені і все!

- Що таке? Чому так ходите? Думаєте, як мене "лагідно" назвати після цього?

  Обертаюсь від вікна і бачу ту невинну та сумну посмішку, яка в такому розпачі зустрічає мене знову.

  Я бачу, що він щось не договорює. Бачу по тих очах усе... В тих, таких глибоких, проникливих, добрих очах, хіба можливо знайти щось брудне?

  Очі - це світло душі.

  Один психолог колись сказав мені, що якщо нам важко дивитися комусь в очі, значить це не наша людина або вона зробила щось погане і має ще й до вас погані наміри, а він... В його очі я дивилась би й дивилась хоч зранку до ночі!

  При глибокому та довгому контакті з ними, я відчуваю якесь таке легке та приємне весняне тепло, хоча зараз розгар зими. А мені теплішає та й все...

  Ні, я буду довіряти своєму серцю в даному випадку, а не його словам.

- Чому ви так на мене дивитесь сумно? Не люблю, коли жаліють такого як я - відвертає очі від мене, поклавши головою щокою на бік - Краще зробіть правильний вираз обличчя...

- "Правильний"? І який же це? - знову повільно підходжу ближче до його ліжка.

- Розчарований вираз обличчя. Скажіть, хіба ж ви не розчаровані в мені? Хіба не хочеться якось обізвати мене, плюнути в обличчя та піти геть з палати? Невже все, що ви до мене зараз відчуваєте - це не огида, а... Жа-жаль?

  Голос його ставав чомусь поступово дивним та тихішим. Немов би він старався стримати якісь свої емоції, досі тримаючи обличчя поза межами мого поля зору.

- Подивись на мене, будь ласка - сіла на стільчик.

- Ні...

- Чому?

- Бо витираю "сліди злочину" на обличчі.

- Ох, ну й витирай.

- Та як ви можете бути такі спокійні зараз?! - різко обертається до мене в правий бік головою і тут же хапається за голову та закриває очі - Агх!

- Матвій?!

- Все добре, просто забув, що не можна робити різких рухів. Ну, пам'ятаєте, після струсу мозку.

- Угу... Болить голова?

- Ох, ну вже не треба це так співчутливо в мене питати. Вам не має бути мене жаль - монотонно каже, потираючи обидві скроні.

- То болить чи ні? Я можу покликати лікарку, якщо що.

- Не потрібно!

- Тобі ж зле!

- Я все одно планую скоро піти з... Цього світу, та й хто потім буде платити за це все поки я ще деякий час буду живим? Макс? Чи правильніше сказати, його таточко?

- Ти потім можеш з часом віддати це... Або взагалі забити на це цвях і просто з вдячністю прийняти, бо ти ж зробив для його сім'ї добре діло!

- Добре діло? Про що це ви?

  Бачу дійсно щирий подив.

- А, то ти ще не знаєш? Ти - це той, хто врятував життя його мамі.

- Серйозно?! Чекайте... - дивиться у стелю, неначе намагаючись пригадати щось - Після струсу мозку важко буває пригадувати минуле, але... Кхем, можливо це вона і є та жіночка, яка була під мостом?

- Під мостом?

- Ну, так, до неї ще тоді причепились троє п'яних чоловіків. Хотіли її чи то обікрасти, чи то зґвалтувати... Я трохи увірвався у бійку ну і... Перелом один в руці наче був.

- Ого! Ти серйозно?! Коли це було?

- Та наче торік... Ну то я правильно згадав?

- Ні...

- А, ні?! Ну то тоді... Це, мабуть, жінка в метро?

- А розкажи, що за ситуація в метро?

- Ну... Слухайте! Ви ж явно знаєте більше, ніж я. Скажіть прямо, хто вона?!

- Ні, давай ти сам...

- А-а-а, я здається зрозумів, що ви зараз хочете зробити, а-ха-х... Підловив... Кхе-кхе-кхем! - закашлявся - Ви хочете зараз почути багато історій коли я комусь поміг, щоб ще більше переконати мене в тому, що я якийсь герой? Пхех, гарна спроба!