8 глава. Домагання?

   На його ключиці був рівний поріз, який йшов по всій кістці по діагоналі. Так ніби хтось хотів вирізати його ключицю хірургічним шляхом...

- Жах... - шепотіла я, проводячи пальцем по червоній від порізу ключиці - Що це... Невже це він сам зробив собі таке...

- Не факт, ой не факт - раптом заговорив Макс.

- Ти щось знаєш?!

- Ні, але здогадуюсь...

- Не поділишся?

- Мабуть, це його батя... Я просто згадав як він розповідав комусь, а я випадково підслухав. що виявляється колись його батько був лікарем, і по п'яні може знову уявляти себе хірургом.

- Щ-щ-що... Бідний... Як... Як він так може жити?!  - розплакалася ще сильніше і перевірила чи досі є той великий фіолетовий синяк на його чолі, який він приховує густим чубчиком.

   Відкрила і досі є.

   Макс вражено дивився на той великий синяк, а я просто не могла перестати ридати.

   Така вже я людина, що не можу дивитися як інші страждають...

- Не ревіть... З ним... З ним все буде добре... - важко говорив той, немов би стримуючи себе теж від сліз.

- Але він мабуть втратив свідомість не лише через голод... Можливо у нього була не мала втрата крові через цей великий поріз! Або навіть інфекцію міг отримати серйозну в цьому місці, якщо не звертався до лікарів.

- Накрийте плече назад і не дивіться так довго, оплакування тут нічим не допоможе, він же не мертвець зараз, в кінці кінців... А з кров'ю його розберуться там ще. Чесне слово, я ніби заспокоюю його маму, припиніть, все буде добре!

- Так... Ти правий - витираю сльози.
...

   Я знаходився у дивному місці... Не знаю, що це було, чи психлікарня, чи проста лікарня, чи взагалі якийсь старовинний лазарет часів Другої світової війни, але почував себе дивно.

   Ходив босоніж по холодній землі з розбитим склом, а кров не йшла. Почував легкість кроків.

   Я що вже не людина?

   Та ні, це мабуть сон...

   Бачу раптом як ридає мама в цій лікарні на ліжку.

- Ну чому ти народився, Матвій, чому ти народився?! Тепер я мушу виходити за того виродка! Матвій... А-а-а-а-а-а, Матвій! - кричить та волає в істериці і сльозах, тримаючи мале немовля на руках.

   Це... Я? Ц-Це правда я??? Я що перемістився у минуле?!

- Ааа... - плакала дитина в неї на руках.

- Матвій... Вибач мене... Я винна сама у тому, що ти народився... Чш-ш-ш, хлопчику мій, не плач... Я буду любити тебе скільки зможу... Скільки він дозволить мені... Не плач... Не плач прошу тебе, бо і я заплачу зараз... Так, молоко моє не смачне, але ти маєш його пити... Ти маєш жити, ти маєш вижити за будь-яку ціну все одно...

   Пхах... Мамусь, дурненька ти моя, спершу не хотіла, а потім захотіла щоб я жив? Чому... Люба моя, краще б ти придушила мене ще в утробі, бо я тобі лише обуза...

- Чш-ш-ш... Давай я пісеньку поспіваю тобі зараз... Стало світло сяяти для нас, так, для нас з тобо-о-ою... Стало сонце на захід іти... Ми з тобою такі щасливі...

   І співала це крізь сльози...

   Раптом хтось вривається в кімнату.

   У мене неначе починаються галюцинації... Кімната заповняється різнобарвними квітами та веселками, голос мами стає скрипучим, а той хто увірвався в кімнату має страшне лице.

- Ну що погодувала ту дитину? - каже так неначе про чужу дитину мій батько...

   То таке в нього лице страшне мені тоді здавалось коли був немовлям? У немовлят же немає пам'яті, куди я попав?

- Так, я нагодувала його, але він плаче без перестанку... Мабуть, болить в нього живіт, бо моє молоко не хороше, ти ж знаєш мені потрібно їсти більше, любий, ти купив щось?

- Так, звичайно, на - простягає їй пустий пакет і йде геть.

   Вона знову ридає разом з немовлям, та тепер однаково голосно. Ті яскраві візерунки починають рухатися ще більше по стінах. Раптом йдуть на мене та просто починають душити, як змії обвившись навколо шиї...

"Давай ми виконаємо твоє бажання, Матвійчику, допоможемо тобі померти" - говорять неначе ті візерунки.

- Н-ні, почекайте я... Кхе-кхе-кхем - почав кашляли від задушення обхопивши руками ті живі візерунки на шиї, але вони звичайно виявилися сильнішими.

"Не ди-и-ихай, Матвійку, не ди-и-ихай, просто не ди-и-ихай... Замри, замри, замри.

- По-почекайте! Кхем, ні, я хочу жити! Хочу, кхем!

   Голос вже був хрипким та ледь чутним.

"Хочеш жити? Чому ж? Ти говорив, що мрієш вже по скоріш завершити це все. Ти хочеш вмерти? Це твій оста-а-анній шанс змінити щось".

- Я ХОЧУ ЖИТИ! Кхе-кхе-кхем!!! А?! - раптом закричав та побачив, що підвівся спиною з ліжка у лікарні.

   Де це я?

- Матвій! - крикнула дівчина та просто обійняла мене.

- Ангеліно?!

- Матвій, я так переживала за тебе! Ти так сильно нас усіх налякав!!!

   Вона впивається пальцями у мій одяг. Він новий. Лікарський.

- Хто мене перевдягав?

- Не хвилюйся, Макс.

- Що? Ам... Окей.

   А краще б вже вона, ніж отой.

- Ой, ви-вибач, я на емоціях обійняла тебе! - раптом ніяково шепоче, повільно віддаляючись від мене та забираючи свої руки, але я міцно обхоплюю її в цей же момент, не даючи розірвати ті обійми.

   Після такого "приємного" сновидіння мені б це не завадило...

- Ма-Матвій?!

- Тш-ш-ш, ще трошки... - ледь шепочу, міцніше обіймаючи її.

   Відчуваю як дихання дівчини навіть завмерло та припинилось на мить, коли я не дав їй відійти.

   Байдуже, що подумає, тактильність мене завжди рятує в таких випадках, тому мені потрібна лише вона, а не сама Ангеліна. Не думаю, що сіроока закохається в мене, тож можна без переживань дозволяти собі інколи щось таке із нею.

   Я впевнений, що молодші не в її смаку і це прекрасно. Можливо вийде просто дружити нарешті хоч з кимось із протилежної статі?
...

   Я не знала як й реагувати на ті його раптові обійми в палаті! Сама ж почала, але він так неочікувано міцно обхопив мене... Надто сильно.