195 Розділ

Евілін м'яко опустилася на коліна поруч зі мною. Вона переплітала свої пальці з моїми, міцно-міцно стискаючи їх, і усміхнулася — тією самою усмішкою, заради якої варто було віддати ціле життя.

— Ти дав мені свободу... 

— Вибач мені, Еві, — сказав я. Мій голос був тихим і важким. — Пробач мені за все.

Вона хотіла щось відповісти, але я злегка хитнув головою, просячи дати мені виговоритися. Мені потрібно було сказати зараз, ніколи більше не зможу.

— Пробач, що я з'явився у твоєму житті і приніс із собою тільки небезпеку. Пробач за те, що Ноа зачинив тебе в темряві, а мене не було поруч, щоб просто ввімкнути світло. За те, що я пішов лишивши тебе з Ноа.

Я опустив погляд на її зап'ястя. Слідів від мотузок більше не було, але я пам'ятав їх надто чітко.

— Пробач за кожен синяк, який з'явився на тобі через мене. За те, що я змусив тебе пережити той жах, коли тебе тримали під прицілом. За те, що тобі довелося дивитися на вбивство, терпіти крики і приниження. І найгірше... пробач за те, що я змусив тебе збрехати йому. Змусив тебе казати про кохання до іншого чоловіка і цілувати його тільки для того, щоб врятувати мою шкуру.

З моїх очей знову потекли сльози. Вони капали на її пальці, якими вона міцно тримала мої руки.

— Я мав захистити тебе від усього цього. Це була моя єдина робота, і я з нею не впорався. Ти прийняла кулю, яка призначалася мені. Ти померла через мої помилки, через мою гордість і через те, що я не зміг вчасно тебе забрати з того будинку. Я змусив тебе пройти крізь найгірше пекло, яке тільки можна уявити, і я ніколи не зможу пробачити собі того болю, який ти відчула в останні хвилини свого життя.

Евілін не перебивала. Вона лише дивилася на мене своїми темними, прямими очима, і в її погляді не було ані краплі докору — тільки тиха, безмежна прийнятість, від якої серце розривалося ще дужче.

— Я просто дуже хочу, щоб ти знала, — вичавив я крізь глухе ридання, притискаючись лобом до її долоней. — Якщо б я міг повернути час назад і зробити так, щоб ми ніколи не зустрілися... щоб ти жила спокійно і ніколи не дізналася, що таке біль і страх... я б зробив це. Навіть якщо це означало б, що я ніколи не дізнався б, як це — кохати тебе.

Вона повільно підняла руку і торкнулася моєї щоки, зупиняючи тремтіння в моєму голосі. Я нахилився нижче і припав до її губ.

Не було смаку запеченої крові чи порохового диму. Лише м'яке, глибоке тепло, у яке я пірнав із головою, намагаючись запам'ятати кожну секунду, кожен дотик, кожне її коротке зітхання мені в губи. Вона відповіла з такою ж ніжністю, міцно тримаючи мене.

Але біле сяйво навколо нас почало повільно пульсувати.

Евілін злегка відсторонювалась. Наші губи роз'єдналися, лишаючи між нами тільки тонке, гаряче дихання. Вона дивилася на мене, і її силует у моїх долонях почав втрачати чіткі контури.

Її пальці, що тільки-но тримали мою шию, стали прозорими, мов ранковий туман. Я гарячково спробував стиснути її руки міцніше, але мої долоні просто проходили крізь повітря. Вона повільно відступала назад, не зводячи з мене своїх темних, чистих очей. З її губ зійшла спокійна, світла усмішка, коли вона почала розчинятися в цьому білому просторі, стаючи частиною сяйва.

— Еві... — прошепотів я.

Вона зникла.

У ту ж секунду білий простір розпався. На мене звалився цілий шквал спогадів, що спалахували перед очима один за одним:

Її дзвінкий сміх. Коли з дерева повільно впав яскраво-жовтий кленовий листок. Вона простягнула руку, намагаючись його зловити, але не встигла. 

Світло навколо остаточно згасло.

Я опинився один у цій нескінченній порожнечі. Я повільно підніс руку до обличчя і закрив очі долонею, витираючи сльози й роблячи один важкий, розривний, глибокий вдих. Повітря давило на груди, але серце все ще билося.

— Евілін Уінтер... Я буду шукати тебе у всіх інших життях. Я знайду тебе. Я буду любити тебе, навіть якщо цей світ закінчиться.