194 Розділ

Звідти на мене дивився чоловік без кулевих поранень, без виснаженого, сірого від утоми обличчя. Зникла похмура тінь, яка роками лежала на чолі Господаря Оніксу. Мої очі знову сяяли живим, чистим світлом, а на шиї не лишилося й сліду від кривавих бинтів. Це був я — але вільний від болю, вільний від минулого.

— Тебе дехто чекає, — знову повторив голос, і дзеркальна поверхня перед мною повільно розчинилася, перетворюючись на прозоре, чисте марево.

Я обернувся.

Далеко попереду, серед нескінченного білого сяйва, з'явився силует. Він наближався не повільними кроками — дівчина бігла.

Коротке, легке волосся м'яко тріпотіло від невидимого вітру. Темні, мов нічне небо, очі палали диким, чистим щастям. На ній була легка, проста біла сукня — далеко не та важка, порвана й заплямована весільна тканина з маєтку Ноа. Вона була вільна.

Серце в моїх грудях зробило перший, справжній, потужний поштовх.

— Еві... — вирвалося з моїх губ.

Я не пішов — я кинувся їй назустріч. Забувши про все на світі, подолавши останню відстань між нами в один нестримний, божевільний ривок.

Вона налетяла на мене на повній швидкості, і я підхопив її на руки, відриваючи від білої невагомості. Вона міцно обвила руками мою шию, уткнувшись обличчям у вигин моєї щоки, а я притиснув її до себе з такою силою, ніби від цього залежало існування всього всесвіту.

Вона була теплою. Вона дихала. Вона була поруч.

— Еві... — знову й знову шепотів я в її волосся, заплющуючи очі від нестерпного, очікуваного щастя, поки ми закружляли серед цього нескінченного білого світла.

Я тримав її на руках і кружляв у цьому нескінченному, теплому білому сяйві, боячись притиснути занадто сильно і водночас боячись розтиснути пальці хоча б на міліметр. Тіло більше не пекло від кулей, легені дихали легко й вільно, але в горлі все одно стояв важкий, гарячий клубок. Сльози — чистого, нестримного щастя — самовільно котилися по моїх щоках, капаючи на її темне волосся.

Я повільно опустив її на невагому підлогу, але не випустив із обіймів. Вона залишилася стояти впритул до мене, підвівши своє бліде, але неймовірно живе обличчя.

Ніяких синяків. Ніякої запеченої крові на губах. Ніякого жаху в розширених зіницях. Вона дивилася на мене своїми темними, глибокими очима, у яких більше не було жодної тіні від того пекла, через яке ми пройшли. Вона була цілою. Вона була поруч.

— Каелю... Ти прийшов... Ти справді прийшов за мною.

— Я ж обіцяв, пташко... — мій голос здригнувся, зламавшись на півслові. Я прикрив очі й уткнувся чолом у її чоло, відчуваючи кожним міліметром шкіри її дихання. 

— Каель…

— Я так довго ховав це в собі, Еві... — я повільно опустився на коліна прямо перед нею, притискаючись обличчям до її тонких, теплих долонь і цілуючи її пальці, зап'ястя, кожну смужку на шкірі, де раніше були прокляті мотузки. — Я був таким дурнем. Я відштовхував тебе, я вдавав із себе холодного Господаря, я кляв себе за кожне почуття до тебе, бо боявся, що моє життя знищить твоє. А треба було просто бути поруч. Мусив цілувати тебе щодня... Казати, як сильно я тебе кохаю...