193 Розділ

Він підійшов до підвіконня, спираючись на нього тремтячими руками й важко дихаючи, дивився в нічну темряву над двором.

— Вона вибрала тебе, Каелю, — тихо промовив Ноа, не повертаючись. — І померла через тебе.

Зі звірячим криком я зібрав усі залишки сил, які в мене лишалися. Я ривком дико смикнувся вперед, виламуючи власні суглоби в хватці Кортена. Жнець не очікував такого божевільного пориву — його пальці ковзнули по моїй закривавленій сорочці, і я вирвався на свободу.

Я побіг прямо на Ноа. Без зброї, без захисту — з єдиним бажанням вчепитися руками в його горло. Ноа блискавично розвернувся, вихоплюючи другий пістолет із-за пояса. Три постріли, біль прошив моє тіло.

Світ навколо мене зупинився. Ноги підкосилися, і я важко, всією вагою впав на коліна прямо біля ніг Ноа, розбризкуючи власну кров по світлому килиму. Тіло відмовило. Кожен подих розривав легені тисячею розпечених голок.

— Я обіцяв, що ти будеш стояти на колінах переді мною, — отруйно промовив Ноа, витираючи кров із розбитого підборіддя.

— Щоб ти горів у пеклі... — вичавив я крізь затиснуті, закривавлені зуби, дивлячись на нього знизу вгору з палаючою зневагою.

— Повтори.

— Я кохаю Евілін Уінтер, падлюко... — чітко, ронячи краплі крові з губ на паркет, вимовив я кожен склад.

Він пересмикнув затвор.

Він випустить у мене весь магазин. Воронене дуло дивиться прямо мені в чоло, і я знав: це фінал. Він перетворить мій світ на суцільну, глуху темряву. Він вб'є мене. Це неминуче.

Чи є в мені страх? Так. Він є. Ніхто у світі не може не боятися смерті, скільки б крові він не пролив. Смерть — це завжди щось невідоме, засніжене, затягнуте тінню. Я точно не потраплю в рай. Я не ангел. А якщо й ангел — то темний, з випаленими крилами, просякнутими порохом і мороком. 

Я просто хочу обійняти Еві. Я хочу відчути тепло її шкіри, торкнутися її волосся, сказати їй усе, що не встиг. 

Я. Хочу. Обійняти. Евілін Уінтер.

Перед очима я побачив чорний отвір пістолета. Ноа поклав палець на спусковий гачок. Спалах. Сухий, розривний звук, який згаснув раніше, ніж біль встиг досягти мозку.

А потім — темрява.

Вона не була схожа на ніч чи непритомність. Це була абсолютна, вакуумна порожнеча, де зникло все: вага власного тіла, пекучий біль у розірваному плечі, липкий смак крові на губах і навіть рваний стук власних ребер. Світ просто розпався на атоми, лишивши по собі дзвінку, нерухому тишу. Скільки це тривало — секунду чи вічність — знати було неможливо. Часу не існувало. А потім стався спалах.

Це було не різке, сліпуче світло, від якого болять очі, а м'яке, глибоке сяйво, що повільно розливалося звідусіль одразу. Воно заповнювало простір, ковзаючи по невидимих межах. Навколо не було ані стін, ані стелі. Тільки безкрайнє, чисте біле полотно, просякнуте тихим, невагомим теплом.

Я повільно зробив подих. Легені розправилися легко, без жодної розпеченої голки болю. Я опустив погляд і глянув на свої руки. На них більше не було запеченої, темної крові. Зникли порізи, зникли шрами, татуювання. Пальці були чистими, живими, теплими. На мені був простий, вільний білий одяг із м'якої тканини, яка здавалася майже невагомою.

— Де я?.. — прошепотів я.

Мій голос лунав дивовижно чітко, без хрипу, розходячись м'якою луною у цьому безкрайньому просторі.

— Ти потрапив у капсулу пам'яті, Каель Дрейвенор, — відповів глибокий, спокійний голос, що линув нізвідки й звідусіль водночас. У ньому не було загрози чи суду — лише глибока спокійність.

Я повернув голову й здригнувся. Прямо переді мною з білого нічого виросло величезне, дзеркальне полотно у висоту кількох людських зростів. Я підійшов ближче й побачив у ньому власне відображення.